1

Храм залишався руїнами, якими пам’ятала їх Аманда з дитинства. Двері досі не обвалилися, але залишалися брудними та понівеченими вологістю, птицями та іншим, що дарував їм час. Поверхні покриті брудом, комашнею і павучками, котрі цінували вітражний відблиск на своїй павутині. Декілька вцілілих лав були прибраними. Вівтар був не більше, ніж зручним столом. Ознак релігійності майже не залишилося, це місце не мало багатств.
Аманда підійшла до лави і сіла на неї, діставши з-під неї сховані, загорнуті художні інструменти. Вона розгорнула папери з малюнками. У сірому храмі, у яке світло потрапляло розбитими фарбами через криві вітражі, пробігли спогади їх дитинства.

Лінії виведені олівцем були то поспішними, то кривими, але з кожним листом фігури ставали зрозумілішими. Аманда примружила очі, посміхнувшись. У грудях розлилось тепло, від котрого спина мимоволі сама розслабилася.

Це місце для них двох: Аманди та Ендрю. Він був тут тоді, коли їй довелось покинути його. Їх дитинство було наповненим не лише іграми, але й годинами маленького спільного світла: Ендрю сидів поруч і змальовував форми із книги. котру викрав із власної бібліотеки.

Ендрю міг зробити пару штрихів і зупинитися, щоб продумати наступний крок.

Малюнки у руках Аманди все більше заповнювали простір листа, деталі та кольори додавали глибинності змісту.

Аманда сховала викладанні предмети на місце. Вона побачила щось притулене до стін і накрите сірими, дірявими ганчірками. Це були полотна. Аманда взяла одну з картин у ряду. вона сіла назад на лаву і поклала собі на коліна обране полотно.

Насичені кольори морського простору із білою піною хмар змусили Аманду дихати новим ритмом. Це було небо. Нескінченний простір, котрий мусив розірвати межі картини.

Вона довго. безцільно дивилась на небо, що вилилось на це полотно. Хмари пливли на нерухомій поверхні. Це був Ендрю їй знайомий та зрозумілий, але такий новий і наповнений.

"Небо ніколи не повторюється. Так казав мені вчитель. Небо - це невичерпна тема," - говорив Ендрю.

- Як думаєш, воно говорить з нами? Ти казав, що у книгах часто природа виражає стан героїв…

- Мене так вчили,- уточнив Ендрю.

- Так. Тоді, можливо, і в реальності воно відповідає?

Ендрю задумливо нахмурився.

- Тоді якою є його мова?

- Почуттів? От, що ти відчуваєш, коли дивишся.

Ендрю відмахнувся і продовжив малювати, але згодом папірець полетів зім'ятий. Аманда прослідкувала за рухом відкинутої речі і якийсь час безмовно дивилась на неї.

Наступної зустрічі, коли подібне повторилось, Аманда поклала голову на коліна і вирішила все ж запитати:

- Це весело?

Ендрю відклав малювання і зосередився на їх розмові. Він тер великим пальцем інші пальці. Аманда взяла його руку у свої дві і пальцями почала водити по долоні Ендрю та його фалангах. Вона знала як виснажує його письмо на уроках, котрі чекають вдома, як болять руки від навчання гри на музичних інструментах і як йому хочеться після всього цього малювати тут.

Ендрю тепло посміхнувся і щиро зізнався:

- Моя творчість - це твоя заслуга. Це твоє так само як моє.

Аманда підняла на нього збентежений погляд.

  - Можливо, частково, але точно не повністю.

  - Ні, я переконаний, що повністю. Мені не весело. Я потребую цього, я хочу писати... Я мушу вміти різного по трохи, але не можу хотіти бути повноцінним художником. Я не хочу бути відомим, я просто хочу робити це, можливо лише трохи отримувати ще визнання,- Ендрю відводить очі і Аманда на це мовчить.

- Можливо, я теж спробую малювати... - нарешті каже Аманда і відпускає його руку.

Вона так і не спробувала. Ні після того, коли згадувала Ендрю, сидячи у пустій кімнаті, ні після тієї розмови, бувши поруч з ним.

Зранку наступного дня мати привітала її звичною втомленою посмішкою. Жінка сиділа у кріслі та шила візерунки на комірці подертої сорочки.

Аманда підійшла до матері, поцілувала її у суху щоку. Поцілунок був холодним і колючим, як і реакція жінки: її лице смикнулося, але вона не відвела запалих очей від роботи. Їх Аманді ніколи не забути: задумливі й сумні. Зосереджені на шитті більшість часу, а коли рук не займала голка з ниткою, то ці очі відлітали кудись дуже далеко. Цього вона й навчила доньку. Очі цієї жінки ніколи не посміхалися. Скляні, вони наповнені вологою весь час. Її губи дрижали у посмішці, що надто довго торкалась її лиця, або ж зовсім покидала його.

- Амандо, я мушу тобі дещо сказати, - нарешті промовила Арета. Її голос був тихим, понурим, але таким, щоб кожне слово долинувало до доньки.

Арета помовчала, зробивши ще пару петель. Аманда схопилася руками за стілець і нагнулася до матері, дивлячись у її лице. Наступне, що вона може сказати, стосується її батька. Аманда знає це по тому, як повільно, але небезпечно для своїх рук Арета працює голкою. Вона не боїться вколотися, навпаки, їй хочеться розбудити себе, або ж зламати, розірвати те єдине, що залишилося у її владі. Але це належить їй! Це крок допомогти чоловікові розірвати себе разом з ним.

- Твій батько хоче, щоб сьогодні ти пішла віднести йому обід у хижу.

Аманда завмерла, облита холодом. Вона повільно кивнула, відчуваючи біль у шиї і дряпання у горлі.

Арета встала із крісла, відклала роботу на столик і пішла до кухні: складати чоловікові ланч.

Аманда ж продовжила сидіти на місці, дивлячись на ніжки крісла. Ендрю буде її чекати, але чи встигне вона до того, як він зневіриться і піде?

Всередині збирався клубок сумнівів і вона дивувалась чому небо не похмуре, не збирається кублами хмар, як ті, що у неї в животі тепер. Натомість воно блакитне, схоже на чистеньку ковдру.

Аманда підійшла до матері. Вона встала тихо збоку і мовчала, дивлячись як плечі жінки розслабились, мати зітхнула і поклала черговий згорток до кошик. 

-Амандо…- її повіки затремтіли. наче на межі, щоб відпустити сльозу. Вони б не полилися із її очей, бо її очі блищали сльозами скільки Аманда її пам’ятає. - Послухай, люба…

Вона знов зупинилася. Арета накрила рукою чоло і потерла його, а потім знов продовжила вже рівнішим тоном:

-Ти пам’ятає дядька Ореста? Він дарував тобі іграшки і ви робили їх у дитинстві разом. Він мій любий брат, котрий цінує нашу сім’ю. Пам’ятаєш, хоча навряд ти можеш пам’ятати про це. Ти із цікавістю дивилися на його ремесло. Дядько Орест приїде і нам потрібно бути гостинними.

Аманда не чітко пам’ятала близького родича. Вони рідко приймали гостей до хати. Інколи це були сусіди, котрі заходили на подвір’я, або ж і зовсім залишалися за парканом.

Арета не запрошувала нікого увійти, а чоловіку було достатньо посиденьок з друзями у лісі, у тій хижі, де вони збиралися разом, чи у когось із них, свого дому не пропонував. У їх домі панувала скрипуча гнітюча тиша, в’язкі короткі розмови, або нестерпне протяжне волання. Аманді здавалось повітря тут густішим.

Їй стало ясніша сцена вчорашнього вечора. Не встигла вона доїсти вечері, як мати прогнала її до своєї кімнати.

Сидячи у кімнаті, Аманда чула як підвищує благально голос матір, як вона тремтить і плаче, б’є в груди і рве на собі волосся, як завжди робить у розпачі.
Незмінна сцена вечора. Мука нещасної жінки, котру блудить чорт. Та цього разу Тадей часто згадував ім’я Аманди, це насторожувало її і зносило крик Арети ще сильніше до неба. Але стеля  швидко ловила ці молитви.
   Крики не припинялися, а переростали у нове страждання. Скрегіт зубів і стогнань болю та відчаю. Грудну клітину розриває, Аманда закриває вуха і беззвучно кричить. Підлога скрипить під ногами Тадея і з кожною хвилиною жар обпікає шкіру Аманди, наче від вогню, що поширюється простором, але її торкається лише температурою. Стіни стискаються і ось-ось зійдуться на ній, розчавлять. Вона не проти. У її домі звір, котрий пожер батька і перетворив їх хату на спільну домовину.
Вона дивиться у вікно, щоб знайти хоч трохи вільного простору, але її очі бачать лише дві краплі, що злились в єдино. Одна стікала повільніше, інша – швидше. Та врешті-решт вони наздогнали краї шибки одним шляхом і їх вже неможливо розділити.
Ця вода залишилася з вчорашнього дощу, про котрий забули, як і про все звичне та очікуване, що відбувається. Але залишки вчорашньої негоди залишилися у щілинах вікна, з котрих вони зірвалися і пройшли останню путь на склі.

Арета обійняла доньку, намагаючись міцністю своїх рук передати Аманді відважності. Вони забулись у цих обіймах.

Аманда перша їх перервала, коли зрозуміла, що час збігає, а мати застигла, наче воскова лялька. Вона не хотіла пускати дитину.

Арета жалісливо подивилася на доньку і накрила кошик рушником. Поруч із складеним обідом лежав ще один згорток. Це улюблене батьком соняшникове насіння. Аманда обережно вклала і його у вміст кошика, але Арета відклала цей пакунок назад. Вона різко поставила його на попереднє місце і деякий час затримала руку на ньому. Її погляд затримався на згортці, як на якомусь вирішенні проблеми.

Аманда не сміла більше сперечатися, хоча її турбувало це питання і вона дивилась на Арету із надією, що її лоб розгладиться. Але жінка, всупереч попереднім емоціям, була спокійна та рішуча.

Ближче до обіду кошик був вручений Аманді у руки.

Аманда прогулювалася лісом. вона нервово дивилася на небо, просячи його передати послання Ендрю, що вона сьогодні не прийде. Їй хотілося, щоб скоріше скінчився цей кошмар. Із дитячою наївністю Аманда уявляла повчальне полювання з батьком, котрий передасть їй секрети свого ремесла, але навіть бита собака знає, яка рука її б’є.

Дерева гнулися і скрипіли, наче ось-ось зломлять свій хребет. Навколо було розмаїття звуків, до котрих варто прислухатися, як до музиканта на площі міста.

Цілюща атмосфера лісу пришвидшила її крок до тата. Він стояв до неї напівобертом, лущив зерна і дивився на постать поруч. Аманда спинилася і у неї виникло непевне відчуття тривожності. Воно вдарило з новою хвилею. Її очі було прикуте до шкаралупи соняшникового насіння, котре падало на вогку землю.

Тадей по-мисливському байдуже дивився на жертву. Він не поспішав вдаватися до дій, спостерігаючи із повільністю садиста.

У голові Аманди зашуміло і череп стиснуло, наче під подушкою. Вона хотіла привернути увагу, але горло стисло, а ноги обв’язало коріння. Обманута донька стояла перед кошмаром, котрий переслідував її кожного вечора, а тепер наздогнав у цьому Царстві її спокою.

Аманда чула як батько взяв свою зброю, а вовчиця не вірячи подивилась на злодія.

Свист. Пострілу з рушниці так і не настало, куля не вилетіла із зброї. Інший мисливець, котрий причаївся так далеко, що жоден із трьох присутніх його не помітив, скористався пострілом лука, щоб вцілити у вовчицю стрілою.

Ліс мовчав про вбивцю. Туман згустился так, що неможливо було відрізнити день від ночі. Дерева накрили сцену своєю тінню. Це Царство не видає таємниць.

Аманда ж змогла беззвучно видихнути, відчуваючи як у ній розриваються нутрощі. Вона не могла отямитися від побаченого, у її жилах скипіла кров і наповнила їй вуха та ніздрі, залила очі. Земля під тілом темнішала, вбирала кров.

Тадей побачив перелякану Аманду. Він був розлючений, наче сам був вбивцею. Тадей був ним. Він зблід, стиснув щелепу і вибачливо криво усміхнувся, прямуючи важкими кроками до доньки.

Мати ще не померла, з її шиї витікало життя. Вона дивилася на мисливця з рішучістю батьків, котрі захищають своїх дітей. Вона знала, що він несе небезпеку її дитині, а тому впевнено і різко впилася у мисливця, намагаючись розділити з ним смерть. Тадей заволав, намагаючись вирватися.

Тадеяне лице викривилось до невпізнаваності, а Аманда нарешті відчула гостру потребу підбігти до цієї бійні. Вона не відчувала тіла, її трясло і слух зрадив їй, їй щось кажуть, але якби голос не кричав Аманда не здатна зупинити землю, яка кружляла перед нею.

Два тіла впали без духу. Аманда бачила лише чорне полотно перед очима, а тому не знала скільки тривала боротьба. Аманда сповільнювалась, доки зовсім не зупинилась і весь цей час Аманда дивилась на розгорнуту трагедію не певна, що вона знаходиться тут. Її нутро зворушувалось, коли вона намагалась підійти ближче.

Тремтячою Аманда дісталась хижі, куди вона прямувала до батька, але там було пусто. То ж їй нічого було боятися. Але Арета була впевнена, що божевілля чоловіка зрадить моралям. Чи потрібен йому ще хтось, щоб вчинити злочин?

Аманда відчувала своє гаряче дихання, вона чула кожен подих, шурхіт, скрипіння дощок. Вона повернулась до тіл, але вони не зворушились, натомість ставши ще відразливішими для неї, чужими.

Стріла прикула до себе погляд Аманди. Вона вцілила не у того. Ліс погрозливо зашелестів навколо неї.

Ноги привели Аманду до руїн. Вона осіла на підлогу і обійняла себе руками, та це не стримувало тремтіння.

Тут теж тихо. А коли й чутно якусь птицю, то тепер Аманді хотілось розчавити її. Ці жахливі думки вибивали з неї дух, наче це вона здатна на вбивство.

Їй нікуди бігти. Але й Ендрю вона не хотіла бачити зараз, коли не може вимовити ні слова. Думка про те, що він може прийти стала їй страшною. Аманда встала з підлоги і пішла звідти, плануючи прийти пізніше, коли стане сміливості говорити.

Як гостина пані Аманда повернулась саме вчасно до приїзду пана Ореста, свого дядечка.

Вона відчувала як пече шкіра і горло, як заливає очі непролитими сльозами, але все ж прошлась кімнатами у меті наслідувати Арету, свою мати.

Пан Орест забрав Аманду до себе. Він гладив втішливо її плече і зітхав, хитаючи головою. Потрібні обряди були дотримані, як і розслідування та документація, щодо майбутнього його племінниці.

"Тепер ти мені за дочку, "- сказав Орест. У його голосі було благання про розуміння і жаль. Він й сам був пригнічений і зовсім не через становище Аманди. Чоловік витирав скупі сльози, котрі інколи котились по його щоці, коли він дивився на неї.