Бойовий слон принцеси

Арасі не любила людей. Швидко втомлюються, багато голосують. А ще піт. Усе в поті. Їхнє тіло, її тіло, ліжко — хоча помічниці потім усе приберуть. Після клієнта Арасі лежить на ліжку. Вдає, що відпочиває. Арасі, взагалі то, не втомилася, але власниця закладу щось запідозрить, якщо Арасі прийме більше десятьох чоловіків за день. Тому треба вдавати, що втомилася. Треба бризкати на одяг солоною водою. Треба вдавати, що Арасі пітніє.

Ну чому люди, а не вакре, володіють більшістю грошей?

— Ти така струнка, - зауважує Саанмі. - Як ти так спину тримаєш, з твоєю роботою? У мене після кількох годин прийомів спина в півколо скручується. Ділись секретом!

Саанмі грайливо штовхає Арасі в плече, Арасі падає — хоча, якщо чесно, сили в тій руці майже ніскільки — браслети дзвенять на руках людської принцеси, Арасі милується поблисками камінців під червоною лампою.

Арасі любить прикраси, у котрих ходить Саанмі. Але, Арасі підозрює, якщо зняти ті прикраси з Саанмі, то камінці перестануть бути красивими.

— Втомилась сидіти — приходь працювати до мене, - каже Арасі, продовжуючи лежати на ліжку. - Тут ти швидко відчуєш, як добре сидіти у залі на подушках.

— Ну ні! - заперечує принцеса. - Хоча… гадаю, бути куртизанткою — це трохи менш нудно, ніж моє життя.

— Менш нудно?

— Так. Є невідомість, - Саанмі дивиться на подругу задумливо. - Ніколи не знаєш, коли підчепиш хворобу. Невідомість. Інтрига.

— О… - вона іноді забуває, що для людей працювати куртизанткою — це страх, хвороби, проблеми.

— Арасі, - принцеса дивиться на неї великими чорними очима, поміж яких червона крапка, - не здумай хворіти чи помирати. Що я робитиму без тебе? Якщо тебе не стане, я помру від нудьги!

Арасі сміється. Краєм ока дивиться у вікно: чи не пора вже проганяти принцесу, бо клієнт скоро?

Саанмі прийшла в її бордель кілька років тому. Темно синій шовк, золота вишивка. Здається, підошва її черевичків зроблена зі срібла. Арасі зразу впізнала принцесу. Штука в тому, що вони вже бачились: Арасі мала погану звичку у вільний від роботи час перевтілюватись на канарейку і підглядати за високошанованими особами міста. Арасі часто сиділа на гілці дерева, під яким відпочивала принцеса. Арасі підспівувала її тужливим пісням. Так і познайомились.

Власниця борделю теж не промах: відчула, що гостя важлива, і вийшла назустріч. Арасі ж перевтілилась на гікона й припозла послухати: яким вітром принцесу занесло в бордель?

Виявилось, усе як завжди. Принцеса нудьгувала. Захотіла чоловічої компанії. Побачила вивіску і, за наївністю, подумала, що у борделі є й чоловіки й жінки. Але бордель Арасі лише жіночий.

— Що ж, - принцеса розвернулась на срібних каблуках, збираючись на вихід.

— Заждіть, - Арасі перевтілилась на людину і визирнула з-за дверей, зелений шовк спокусливо звисає з руки. - Ваша високосте, адже ви шукаєте чогось незвичного? 

— Ваша високосте?! - перепитала власниця.

Саанмі насупилась: її викрито. Власниця набрала легені в повітря, але Арасі цитьнула: гостю спугнете!

— У цьому місті безліч нудних чоловіків, - сказала Арасі. - А от таких, як я — одиниці. Ходіть до мене. Розважимось. 

Арасі байдуже було, що про неї подумають. Арасі страшенно нудьгувала. І принцеса, схоже, нудьгувала теж. Арасі впізнала цей сонний погляд: так дивляться на Арасі знайомі пряні очі. Щодня. Щоранку. З дзеркала. Погляд істоти, котра вже й не знає: а чи не веселіше було би померти, аніж бовтатися у цьому нестерпно нудному-нудному-нудному житті?

Принцеса стукнула срібною пʼяткою по підлозі. Тягнуться вгору десять струмочків пахощів: їх щоранку запалюють, аби погнати запах немитих людей.

— Добре, - сказала принцеса. - Скільки це буде?

Не дочекавшись відповіді, принцеса поклала до рук власниці червоний мішечок — руки власниці примʼялися під вагою грошей — і довольна Арасі повела принцесу в свою кімнату.

На поцілунках усе й закінчилося.

Не те щоб принцеса не хотіла. Не те щоб Арасі не була готова. Просто, дуже скоро вони виявили, що розмовляти їм набагато цікавіше.

Цікавіше.

Напівзабуте слово.

Арасі з острахом обмацувала нову знайому словами: невже розмова тягнеться і тягнеться? Невже не стає нудно? Невже не хочеться спати? Невже так буде і наступної зустрічі? Невже вони обговорюють палацові плітки, і принцеса жартує, і ті жарти здаються Арасі дотепними?

Арасі не любила людей. Люди нудні. А ще, люди створили гроші: шматочки твердої землі, без котрих нічого цікавого в житті не буває. Арасі відчайдушно хотіла грошей — але, заробивши їх, вона виявила, що люди нічого цікавого не продають. Одяг, прикраси, парфуми, фрукти, тіла. Усе одноманітне. Дешеве. Мертве.

Два роки минули швидше, аніж попередні вісімдесят — аж ось, принцеса знов сидить на її ліжку, жує персик. Швидко жує. Жовті зуби вгризаються в шкірку, сік крапає на ліжко. Плями від соку. Крап. Крап. Арасі дивиться на принцесу і розуміє, що пліток сьогодні не буде. Будуть новини.

— Вони йдуть до міста, - сказала Саанмі.

Арасі обводить пальцем візерунок на подушці.

— Вони будуть тут за три дні.

На подушці вишита гілка персиків.

— Вони прорвуть мур, - сказала Саанмі. - Тато ніколи не платив їм достатньо. Мур — просто сльози. Вони прорвуть мур, а потім вони прийдуть у палац. По мене.

— Навіщо їм ти? - спитала Арасі.

— Ну, як? - Саанмі тягне свої вуха за сережки, от-от порве, - Якщо хтось із них одружиться на принцесі, місто буде їхнє.

— А ти хочеш цього?

— ТИ СМІЄШСЯ?!

— Вибач, - швидко каже Арасі.

Вісімдесят два роки, а вона досі погано розуміє людей.

— Я хочу в безпеку! - каже Арасі. - Я хочу мирне місто! Але тато не хоче нападати першим. У полі в них буде перевага. Він хоче дочекатися, аби вони підійшли під мури, і лиш тоді він випустить бойових слонів.

— Слонів? - спитала Арасі.