Бойова муха

Бойова муха

Карби стукав по склу, але муха не здвинулася з місця. Він добре бачив, як трепотіли її крильця і набираючи швидкість, сподівався, що її знесе вітром. Чоловік сам не розумів, чому ця муха так його дратувала і він раз у раз стукав по ній крізь скло.

– Чево ти дьоргаєшся, Касой? Накой она тебе сдалась? – Почав нервувати Рембо, або ж просто Сергій Васильєв по паспорту, дуже самовпевнений хлопчина і як він сам себе називав "руський богатир".

Йому вкрай важко давалася терпимість до побратима тувинця. Проте він з радістю цькував Карби, ображав того і називав Косим, з його легкої руки такий позивний і закріпився за Карби Тулюшем.

Не звертаючи уваги на Рембо, тувинець почав відкривати вікно. В голові крутився випуск новин про українські біолабораторії. І він ніяк не міг позбутися тривожного відчуття. Скло заїло і полаявшись на ниву, яку вони затрофеїли у вбитого старого лісничого, Косий повернувся до незвично мовчазного "істинного руського".

На що саме в цей час дивився Васильєв, рядовий Тулюш так і не зрозумів, бо щось прилетіло в лобове скло і Карби втратив управління.
"Всьо же муха боєвая", – останнє що прийшло на думку тувинцю.
 

Баба Ліда дістала останнього пиріжка зі сковороди й накрила рушником тарілку, щоб не вистигли. Швидко пов'язала хустку, схопила телефон і куртку та вибігла на вулицю. Перестрибуючи калюжі, перейшла через дорогу.

– Петровичу! Петровичу! – Кричала не дійшовши до двору сусіда навпроти.
– Ну чого ти кричиш? – Висунув сиву голову на двір Кузьма Петрович.
– Ти ж глухий! Того й кричу! Натягуй калоші й пішли чай пити, я пиріжки насмажила з картоплею! – Запросила старого друга.
– От за що я тебе, Лідко, люблю, так це за твою гостинність.
– Менше базікай, я на згірок підіймусь, онуці швидко скину повідомлення, що в мене все добре. Чекає о шостій.
– Так я тебе почекаю.
– Ще чого! Ти свої старі ноги ледь двигаєш. Поки дійдеш, я вже повернуся, – кепкувала зі старого.
– Це я ледь двигаю?! Я?! – Обурювався Кузьма Петрович.

Під кущом смородини лежав м'яч, якого сусідський хлопчина зажбурнув через огорожу.

"І чого вони не поїхали, поки було можливо?" – подумав пенсіонер, підхоплюючи ногою м'яч. Дуже хотілося довезти вредній Лідії, що він ще нівроку.

– Диви, стара, – схоже, що і справді усі сили приклав, бо м'яч перелетів через хвіртку, бабу Ліду і влетів прямісінько у лобове скло ниви, яка невідано звідки з'явилася.

Це машина Єгора – лісничого і товариша Петровича, якого окупанти розстріляли два тижні тому. Автомобіль прискорився, з'їхав з дороги й прямісінько в стовп.

– Твою мамцю, – прошепотів старий.
– Чого стоїш, старий дурню, пішли швидко звідси, поки комендатура не приїхала, – подивилася на телефон, згадуючи про онуку, – завтра напишу. Хутчіше!

Підтримуючи Кузьму Петровича, жінка потягнула сусіда до себе. Перед тим як заходити до двору, плюнула в бік розбитої машини.

– Сподіваюся, що ви там вже здохли, – буркнула собі під ніс.

А зі скла в цей час злетіла муха. І куди понесли її маленькі крильця, залишиться таємницею.

 

Дорогі читачі!

Сподіваюся, що Вам сподобалася мініатюра. Рада буду вашим вподобайкам і коментарям!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше