6 Розділ.Перша ненависть.

Натовп ревів. Тисячі орків вигукували щось незрозуміле, підкидали в повітря шапки, малих орчат — квіти летіли просто під ноги. Габріель стояв на платформі й відчував, як дерев'яні дошки вібрують від тупоту.

— Вітаємо героя! — голос Зедена перекрив площу.

І раптом із дверей позаду вийшов Він.

Старий орк у білій туніці, що спадала до самої землі. Обличчя — зморшкувате, як висушена кора, кисті рук — тонкі, майже прозорі. Але коли він підняв правицю, площа затихла за секунду. Абсолютна, мертва тиша.

— Вітаю вас! — голос виявився несподівано сильним. — Республіка Гарбмел буде процвітати! Провінція Аргонт тисячі років заважала нам, але завдяки Габріелю ми знову побачимо море!

Орки знову заревли, але старий уже кивнув Габріелю й зник у дверях церкви. Хлопець ледве встигав за ним.

Церква всередині виявилася ще величнішою, ніж ззовні. Готичні склепіння, витиснені кам'яні візерунки на стінах, дві гвинтові сходи, що губилися десь під стелею. Пахло ладаном і старим деревом — важким, солодкуватим, незнайомим.

Старий орк звернув ліворуч, відчинив масивні двері темного залізного дерева — порода, яку Габріель бачив учора в енциклопедії: чорна, важка, міцніша за будь-який земний аналог. За ними виявилася невеличка кімната: біла плитка, люстра з трьома свічками, а в кінці — ще одні двері. Він дістав із-під туніки ключа, клацнув замком.

Кабінет був завалений паперами. Стоси документів на підлозі, на столах, на підвіконні. Єдине вільне місце — крісло господаря та невеличке крісло навпроти. На одному зі столів Габріель помітив карту: червоні точки вздовж лівого кордону, позначки, схожі на військові.

— Присядьте, — голос священника тепер звучав втомлено, хрипко. Нічого спільного з тим владним тоном на площі. — Перепрошую за безлад. Мені повідомили, що це ви знищили голема?

— Так.

— Ви вже отримали статус героя Гарбмелу. Союзні країни повідомлені, можете подорожувати, куди забажаєте.

— Територія Щита тепер моя? — Габріель вирішив не гаяти часу.

— Так. Але торгові каравани повинні мати змогу проходити через неї. Це умова.

— Союзники? У вас є вороги?

Старий орк глянув на нього довгим поглядом.
— Імперія Ґрінвік. Воюємо вже три тисячі років.

— Три тисячі? — Габріель справді здивувався. — А скільки живуть орки?

— Сто п'ятдесят років приблизно. — Він знову замовк, роздивляючись хлопця. — Я чув, ви… людина?

— Так.

— Люди зникли тридцять тисяч років тому. Після Останньої битви.

— А навіщо ви мене сюди привели? — Габріель відчув, що затягувати не варто. — Кожна дія має причину.

Орк усміхнувся куточками губ — уперше за весь час.
— Просто хотів побачити людину, яка перемогла голема. І, — він потягнувся до шухляди, — виконати обіцянку. Але є проблема.

— Яка?

— Воєнний стан. Ми обіцяли триста тисяч золотих, але можемо дати лише двісті. І не одразу. Поки що — двадцять тисяч.

— Двадцять — це скільки? — Габріель намагався не показувати розчарування.

— Ціна двоповерхового будинку. З роботою будівельників.

— Гаразд. Тоді мені потрібна карта міста, енциклопедія місцевих рас і рослин, і де забрати гроші.

— На виході з церкви, прямо навпроти — міська рада. Ліворуч від входу — бібліотека. — Священник підвівся, підійшов до вішалки в кутку, зняв темну робу. — Тримай. Вийдеш через задній вхід — про нього ніхто не знає.

Габріель натягнув робу — трохи коротку, але прийнятно.
— Гроші отримаєш у секретаря на другому поверсі. Там же найбільша бібліотека.
— Дякую.

За дверима, пофарбованими під колір стіни, починався вузький тунель. У темряві Габріель намацав замок, відчинив — і опинився на невеликій галявині. Обійшов церкву, вийшов на площу. Натовп ще не розійшовся.

«Невже для них це настільки важливо?» — подумав він, перетинаючи площу.

Рада виявилася схожою на Білий дім: білі колони, величезні вікна. Зліва — бібліотека,хлопець попросив для нього знайти пару книг, але поки ті знаходились Габріель вирішив забрати гроші. Піднявся сходами, вкритими червоним килимом, і ледве встиг відсахнутися, коли двері різко відчинилися.

— ТА ЯКОГО БІСА?! — з кабінету вилетів розлючений орк. — ХТО ЗНИЩИВ ГОЛЕМА?! ЧОМУ МИ ПОВИННІ ПЛАТИТИ ЯКОМУСЬ ВИРОДКУ?!

Він грюкнув дверима й пішов коридором, люто розмахуючи руками. Габріель завмер біля стіни, вдихнув і постукав.

— Заходьте, — почувся спокійний, утомлений жіночий голос.

Секретарка виявилася молодою орчанкою з розумними очима та ледь помітною усмішкою. Вона сиділа за масивним столом із червоного кореня — деревина, яка світилася в темряві, але зараз просто переливалася бурштиновим відтінком. Панорамне вікно за її спиною заливало кабінет сонцем.

— Присідайте.

Габріель скинув капюшон, простягнув документи.
— Я забрати гроші.

Вона глянула в папери, потім на нього — і усмішка стала трохи теплішою.
— Пане Габріелю. — Відкрила шухляду, дістала важкий мішечок. — Двадцять тисяч. Перераховувати будете?

— Ні. — Він сховав мішечок під одяг. — А той орк… він завжди такий?

— Кодаг? — вона зітхнула. — Майже завжди. Він хотів отримати територію Щита для себе. Тепер злий, що не вийшло.

— Кодаг… — Габріель запам'ятав це ім'я. — Дякую. Ви дуже люб'язна.

— Просто знаю, як важко тут чужинцям, — вона знизала плечима. — Щасти вам.

У бібліотеці на нього чекала орчанка. Перед нею на столі височіла ціла вежа книг.

— Енциклопедії, карти, рослинництво, хімія, — вона перераховувала, торкаючись кожної книги. — І Червону книгу теж знайшла. Тут усе, що просили.

— Дякую, — Габріель усміхнувся, сідаючи за стіл.

Він гортав книги майже годину. Точні науки тут застрягли в дев'ятнадцятому столітті, але дещо відрізнялося — і це зацікавило його найбільше. Він робив нотатки просто на полях олівцем, який позичив у бібліотекарки.

— Можна взяти з собою?
— На жаль, тільки в читальному залі.
— Шкода… — він акуратно склав книги на місце й вийшов надвір.