5 Розділ.Герой?

— Добрий? День? — Габріель здивувався не стільки тому, що було вже пізно, скільки тому, що незнайомець говорив іспанською. — Добрий день, — невпевнено відповів він.

— Це ви зробили? — капітан тицьнув пальцем у бік платформи.

Габріель ковтнув клубок у горлі.
— Можна і так сказати…

— Не прикидайся дурнем.

Орк замовк, окидаючи поглядом подвір'я. Армія за його спиною миттєво наставила списи. Габріель мимоволі згадав фалангу Александра Македонського — ту саму лінію, що колись підкорила півсвіту.

— Покажи вуха! — наказав капітан.

Габріель відкинув рукою довге пасмо з правого вуха.

Орк підійшов, оглянув його, потім одним жестом наказав армії опустити зброю.
— Гаразд.

— А для чого це було? — спитав Габріель, намагаючись триматися впевнено, хоча всередині все тремтіло.

— Питатимеш потім.
— Гаразд.

Габріель зробив глибокий вдих. Треба було щось казати, і швидко.
— Вибачте, я жив тут довго. Далеко від цивілізації. Втратив рахунок часу… Який зараз рік?

Орк глянув на нього з подивом.
— Ну, це м'яко кажучи, дивне місце для проживання… — протягнув він. — Зараз 1 245 782 рік.

Він нахилився і запитав майже пошепки:
— Вам щось відомо про голема?

— Про якого голема?

Орк кивнув на гору.
— От на тій горі був монстр.

— Я все життя прожив із батьком, — швидко відповів Габріель. — Він завжди забороняв лізти на ту гору.

— Як батька звали?

Питання вдарило несподівано. Габріель на мить застиг. У голові пронеслося: «Тільки не Альберт, він же питав ім'я…»

— Е-е-е… — він прокручував варіанти, але час ішов. — У нас так не називають. Ми відлюдники. Його звали… А'льберт.

Він ледь не виправив себе — наголос був не там, — але вчасно прикусив язика.

— Альбе'рт? — перепитав орк, дивно вимовляючи ім'я.
— Так.

Габріель перевів подих і додав уже впевненіше:
— А позавчора земля затряслася. Я думав, це кінець світу.

Він жестикулював так природно, що будь-який актор позаздрив би. Мистецтво обману він опанував досконало.

— Значить, не ви?.. — капітан дивився з недовірою, але, здавалося, починав вірити. — Ви нічого підозрілого не бачили? — спитав він.

— Та вчора щось пролітало, — знизав плечима Габріель. — Ніби зірка. А за кілька хвилин гора впала.

— Зрозуміло…

Орк дістав якийсь папірець і почав щось записувати, одночасно розповідаючи:
— За легендою, цю територію охороняв голем. Тридцять тисяч років тому тут була війна між людьми й ельфами. Але то тільки легенди.

— Ага, — прошепотів Габріель. — Значить, тут є люди…

— Ні, — почув він. — У тій війні всі люди загинули. Поховані під тією горою.

Габріель завмер.

Всі люди. Загинули. Всі, крім нього.

Він відкрив рота, але не зміг видати звуку. Земля ніби пішла з-під ніг. Він — єдиний. Єдина людина у цілому світі.

— А… — тільки й видихнув він.

Орк глянув на нього, але, здавалося, не помітив його стану.

— Щит поставили, щоб охороняти голема. Він відлякував усе живе в радіусі двохсот тисяч кілометрів. — Капітан зітхнув. — Нам це приносило тільки проблеми. Ніякої торгівлі, ніякого моря. Тому наша країна вирішила…

Він дістав сувій і зачитав:

Чемпіон, який знищить голема, отримує:

1. Територію щита у власність.
2. Статус героя та 300 000 золотих.
3. Візу до країн-союзників і громадянство в Гарбмелі.
4. Сто рабів для власного використання.

Капітан сховав сувій і глянув на Габріеля.
— Тож, щоб не падати далі в рейтингу… цим героєм станеш ти.

— Я? — Габріель кліпнув.
— Так. Ходімо з нами.
— Гаразд. Тільки дайте зайти в будинок. Зібратися.
— П'ять хвилин.

Габріель зайшов у будинок, але збиратися не думав. Він сів на стілець і спробував проаналізувати.

Якби вони хотіли вбити — не розмовляли б. Про голема не збрехали — я справді не зустрів жодної живності. Вони налаштовані позитивно. Чому повірили? Мабуть, уперше бачать мою расу і не знають, чого чекати. Отже, вбивати мене їм немає сенсу.

Він видихнув і вийшов.
— Я готовий.

Чи справді готовий? До чого? — думки роїлися в голові, але він загнав їх усередину.

— Вирушаємо, — кивнув капітан.

Армія розвернулася й пішла вздовж річки. За двісті метрів на них чекали вози, запряжені кіньми. Капітан відчинив дверцята темної дерев'яної карети і жестом запросив Габріеля всередину.

Вони сіли один навпроти одного. Карета рушила.

Капітан мовчки дивився на нього, ніби намагаючись розгадати. Потім дістав з-під лави папір, розслабився і зітхнув:
— Ой, як я замахався. Ці офіційні розмови мені так надоїдають. Як вас звуть? Повне ім'я.

— Габріель… Габріель Шмідт.
— Дуже приємно. Мене — Зеден.
— А яка у вас раса? — спитав Габріель, намагаючись зрозуміти, чи можна йому довіряти.
— Я — орк. Окрім нас є ельфи, дварфи, хобіти, гобліни, друїди. А ви?
— Людина.

Зеден завмер.
— Людина?
— Так.
— Цікаво… Вік?
— П'ятнадцять.
— Усього? — Зеден підняв брову. — Місце проживання?
— Не знаю. Я все життя прожив біля щита. Не знаю, як воно називається.
— Гаразд. Запишемо «провінція Аргонт».

Він заповнив папір і простягнув Габріелю.
— Твої документи.

Габріель узяв, оглянув, сховав у кишеню.

— А, до речі, — ніби між іншим спитав Зеден. — Ви не бачили там, на місці щита, ніяких дивних предметів?

Посох.

Габріель відчув, як той холоне за спиною. Щось підказало йому: цю річ не можна віддавати.

— Ні, не бачив.
— Дивно…

Зеден більше не питав.

Години за дві карета виїхала на ширшу дорогу. За ще годину попереду з'явилося місто — архітектура нагадувала давню Грецію чи Рим.

Коли вони в'їхали в центр, натовп орків зустрів їх криками. Істоти кидали квіти, монети, підкидали менших орків у повітря. Габріель дивився у вікно і не міг зрозуміти: де всі інші раси? Зеден казав, що вони є, але в місті — тільки орки.