3 Розділ.Новий світ.

— Тут дуже холодно... Невже я забув закрити вікно? — пролунав напівсонний голос Габріеля.
Хлопець різко розплющив очі — і завмер. Перед ним не було вікна. Не було й стелі. Лише небо, розірване темрявою, і безкраї обриси лісу.
Він сів, намагаючись зорієнтуватися. Повітря було важке, напоєне вологістю й запахом сирої кори. Ніч здалася йому живою — вона дихала, спостерігала, шепотіла крізь крони.
Дерева навколо були химерні: чорні, закручені, з листям дивного темно-зеленого, майже синього відтінку. Ґрунт мав неприродно темно-синій колір, ніби його висушили чужі світила.
-чого я в цьому одязі?-хоч засинав він в піжамі,на ньому були воєнні штани як у морських котиків одноманітного кольору які зливались за кольором трави,надійні шкіряні черевики, та обтяжуюча темно зелена майка яка підкреслювала прекрасну спортивну статуру хлопця і чорна куртка,на диво дуже тепла.
— Що за… де я?.. — прошепотів Габріель, ковтаючи клубок у горлі.
Він обережно піднявся та підійшов до найближчого дерева. Його кора була твердою, з трикутними виступами, що нагадували броню.
— Це не земне дерево… — холодно промовив він. — Або я на іншій планеті, або це сон. Або все набагато складніше…
Він зробив позначку на стовбурі гострим камнем котрий знайшов на холодній землі, потім, знаючи свій стрибок —пів метра— підстрибнув і засік час падіння.
— Чверть секунди… На Землі це займало б чотири десяті. Сила тяжіння удвічі більша… — він на мить замовк, усвідомивши наслідок. — І все ж я не відчуваю ваги. Атмосферний тиск той самий.-хлопець сів під дерево та схопився за довге волосся рукою.
Цікаво…ні не цікаво це нонсенс я в перше прийшов до протипоказаних висновків,не може бути.-в такій ситуації хоча хлопець і був геніальним та вся ця інформація яка накладалась одна на одну не даваючи йому спокою.
Висновок був один — хоч він сам собі не вірив,він не на Землі.
Габріель мовчки піднявся та зі всієї сили вдарив в дерево з глушащим криком.
-Неможливо!
Його голос розійшовся лісом, луною відбившись від невидимих схилів.
Це був перший день, в світі про який хлопець собі і уявити не міг.
-Кхм..кхм гаразд-зібрався хлопець до крові ляснувши себе по щокам,глибоко вдихнувши та видихнувши він сказав— Треба знайти їжу. І житло. Без ліків та захисту я тут не виживу. І, схоже, звірі тут також мають бути, — пробурмотів він,помітивши глибокий старий та зарослий мохом слід,що судячи з усього залишив ведмідь на дереві.

Піднявши голову, хлопець помітив дивний плід — жовтий, схожий на лагенарію, що ріс високо серед гілля. Лоза, на якій він тримався, нагадувала паразита.
— Ідеально. Зроблю флягу, — сказав Габріель і, спритно відштовхнувшись від стовбура, почав дертися догори.
Коли рука торкнулася плоду, той раптово вибухнув, розлетівшись хмарою нестерпного смороду.
— Тьфу! — відсахнувся він, спускаючись униз.

Пройшовши з півкілометра,чарівним лісом Габріель натрапив на річку.
Вода текла повільно, чиста, прозора, а берег був устелений кварцовим піском, який світився, коли заламлювало  світло зорі в зеніті. Праворуч здіймався водоспад — десять метрів заввишки. Вода спадала з гігантського гірського щита, настільки широкого, що його кінця не було видно.
Габріель нахилився, щоб умитися — і завмер.
Замість власного відображення у воді він побачив чуже обличчя: холодні сріблясті очі, довгі вуха, біле волосся, що мерехтіло в темряві. Із поверхні ріки почувся тихий, ледь чутний сміх,який пронизував наляканого малого до кісток.
Хлопець кліпнув очима — і обличчя зникло.
— Що за чортівня?.. — прошепотів він, але відповіддю була лише тиша води.

Він рушив до гірського щита. Чим ближче підходив, тим очевидніше було — ця стіна не природна. Камінь ідеально рівний, без тріщин і виступів.
— Ні, це не природа. — вимовив він із подивом.
Біля підніжжя стояло єдине дерево, нахилене вбік річки.Воно відрізнялось серед інших дерев,воно було гіганське зі зловіщою аурою яке воно випромінювало. Його масивний стовбур лежав через потік — природний міст.
Габріель вирішив скористатись ним, щоб дістатися верху.
Він упевнено піднявся на масивний стовбур, вода від водоспаду час від часу била йому в обличчя, обдаючи крижаними бризками. М’язи напружувались, але рухи залишались точними.
Коли він нарешті дістався вершини, те, що побачив за водоспадом, вибило його з рівноваги.
Річка текла вгору — проти сили тяжіння, по ідеально рівній кам’яній платформі. Потік уже встиг видовбати у плиті каньйон завглибшки з долоню.
— Неможливо… — видихнув він.
Посеред цієї плити лежала купа каміння. Вона виглядала випадково, поки не заворушилась. Камені зібралися докупи, піднялись, склавшись у істоту на чотирьох масивних ногах.У неї запалились червоні вогники в очах,а сама вона піднявшись на передні лапи дивилася в його сторону.
Голем.
Стародавні охоронці з каменю, створені, за легендами, богами або людьми.
Монстр з ревом рушив уперед. Земля здригнулася, повітря наповнилося пилом.
Габріель намагався заспокоютись дивлячись на рушаючу в його сторону глибу каміння,рішення прийшло швидко-вернутись по дереву.Та розвернувшись чи то через вітер чи голем свою вагою змістив щит але відстань від краю платформи до дерева здавалось гіганським,голова закрутилась,проте наближаючі неминуче майбутнє кроки монстра дали йому сили в перше він зрозумів “або зараз або ніколи” і хлопець стрибнув від краю перелітаючи прірву,за спиною уже роздався рев наче гіганські старі ржаві сурми в які дули небіжчики які хотіли затягнути малого до себе,а він летів час ніби зупинявся і сумніви “не задалеко?” “чи долечу я?”затьмарювали хлопця та коли він вже досягнув ногою краю стовбура як йому в щиколотну прилетів камінець хоч хлопець старався але втримати рівновагу йому не вдалось — нога зісковзнула зі слизького сучка, і він полетів униз…
Усе стало ніби сповільненим: крик загубився у шумі води, небо розчинилося у темряві, а час, здавалося, спинився.
— Це кінець? Я загину?.. — промайнули в голові думки зовсім не зляканим тоном, швидше здивованим. — Висота десять метрів. Шанс вижити — майже нульовий. Усього три  секунди…
Габріель миттєво зібрався в клубок, руки щільно прикривали потилицю, ноги розпрямив, щоб розподілити силу удару. Серце билося шалено, адреналін розплавляв страх. Якщо сила удару розійдеться рівномірно — можливо, він виживе...
І тоді він упав,глушащим,скреготом поламаних кісток.на малу кам'яниу платформу  яка стирчала з мокрої багнюки, ніби пастка,котра так і чекала на малого..
Світ вибухнув спалахом світла, холодним і сліпучим, наче всередині його черепа запалили сонце. Потім — тиша. Повна, глуха.
Габріель відкрив очі. Лежав на тій самій галявині, де все почалося. Той самий плід, який раніше вибухнув перед ним, лежав поруч.
— Що за… голова… як болить… — прошепотів він, стискаючи скроні напівлежачи на темному як ніч грунті не відчуваючи тіла. — Як я тут опинився?Якого біса,я не міг,це магія?-в хлопця в голові один за одним пролітали думки,запитання та закрадалися відповіді до них.
— Я вижив,отже мене врятували?.. А якщо…
Він лише уявив місце падіння — і він опинився на тому ж чавкаючому від річки грунті. Уявив будинок — і побачив його. Поглянув на голема,що велично та ніби виснажено стояв на краю щита сторожа свої володіння ,хлопець лише подумав, щоб той зник — тай опустив голову на хлопця та почав відкривати подобу гіганської пащі-тепер тобі захищати це місце.-голос губився відбиваючись від дерев та зникало в темному небі а мова здавалась іншою і водночас такою знайомою а монстр в останнє підняв до неба погляд готуючись зникнути і за мить він почав світитись яскравим сяйвом яке освітило усю галявину,а останнє що побачив хлопець це очі які палали вогнем та ніби намагались сказати”дякую”.
«Це сон. Мій сон!» — подумав Габріель швидко забувши про голема. І тоді голосно крикнув!
— Бажаю прокинутись!
Але відповіді не було. Лише різкий, пекельний біль пройшов крізь голову, тьмяний світ затьмарився, і серед темряви постала лише фігура істоти з довгими вухами.
І прозвучали слова латинською, холодні та безжальні:
> “Te non aestimavi satis… exspectationes meas superasti.”
Тридцять три дні вивчення латині дали результат:
> «Я тебе недооцінив. Ти перевершив мої очікування.»
—хих,цікаво. — спокійно мовив він,та серце калатало так, що, здавалося, його почує увесь ліс.
Земля під ногами здригнулася. Щит, який оточував місцевість, із гуркотом упав, вирівнявши територію, наче гігантський пазл встав на своє місце. Перед Габріелем простяглася ідеальна рівнина — двадцять кілометрів завдовжки та п’ятдесят завширшки.
Він знову впав на землю, ледве стримуючи  і розгубленість.
— Я… навіть не знаю, що казати…
Піднявшись, він помітив біля будинку два дивні предмети: платиновий посох і сферу, що переливалася від темно-коричневого до насиченого багряного кольору.
— Це біля голема було?.. — промовив він, наближаючись.
Взявши сферу в руки, відчув легке тепло, дивну ритмічну вібрацію раз на дві секунди і запах, який немов кликав до себе. Поклавши її назад, Габріель підняв посох. Він був важкий — близько десяти кілограмів, але рука втримала його без зусиль. Руків’я нагадувало сверло, верхівку прикрашали три промені, що сходились у центрі, над яким сяяв напис:
“IFRIT.”
— Іфрит… дух вогню? І що він робить на посоху?..
Хлопець підніс посох до сфери — і та, немов магніт, притяглася до корони, почала обертатися повільно, але впевнено.
Від предмету віяло чимось невідомим та моторошним.
— це щось магічне?… — бурмотів він,