2 Розділ.Той,хто загубився у власному розумі.

Аліканте, Іспанія.
На узбережжі, між пальмами й білим камінням, стояв великий двоповерховий будинок. Всередині — тиша. Лише дзвін годинника на кухні нагадував, що час іде.
У цьому будинку жив п’ятнадцятирічний хлопець — Габріель Шмідт.
Його батьки майже ніколи не бували вдома. Вони постійно подорожували, залишаючи йому лише гроші, короткі повідомлення та… порожнечу.
Його виховувала нянька — добра, втомлена жінка на ім’я Наталі. Вона знала про нього все: що він не любить шоколад,зазвичай засинає під шум моря і що завжди говорить сам із собою, коли думає.
Цього дня був його день народження. П’ятнадцять.
На столі стояв великий торт, прикрашений білим кремом і двома свічками — «1» і «5», що танули під вогнем.
— З днем народження, мій хлопчику, — тихо сказала Наталі, усміхаючись.
— Дякую, — відповів він, не відриваючи погляду від полум’я.
Він був високим — понад метр вісімдесят. сірі очі, спокійний погляд. Але в цьому спокої ховалося щось холодне — ніби втома від усього світу.
Габріель мав те, що інші називали “геніальністю”.
IQ — за межами норми. Шахи, фізика, математика — усе давалося йому з першого разу. Але він не відчував радості. Усе це здавалося йому… нудним.

> — Цей світ прогнив до кісток… — прошепотів він, задуваючи свічки.

Він підвівся й пішов у свою кімнату.
Сів біля вікна, глянув на місто — на вогні, що блимали вдалині, на людей, які жили безтурботно.
І вперше подумав: “А що, як це все не моє місце?”