Богомолиця

Літо того року йшло неохоче, плавлячи асфальт до самого кінця серпня. Саме тоді, я вперше помітила їх на кущі бузку біля ганку нашого офісного центру. Два богомоли. Самець — тонкий, майже прозорий, пронизливо-зелений, схожий на живий паросток, і вона — велика, статна, з гордою посадкою трикутної голови та важкими крилами. Вони завмирали один навпроти одного годинами. У цих їхніх мовчазних танцях, в обережних дотиках зазубрених лапок було стільки дивної, нетутешньої ніжності, що я щоранку затримувалася перед скляними дверима, забуваючи про пропускну систему та звіти. Всупереч усім страшним заміткам з біології, вона його не з'їла. Вони просто були разом, святкуючи свій короткий, відміряний природою вік. Життя здавалося їм безкінечним ситим літом.

Вересень видався напрочуд лагідним. Сонце гріло по-літньому, але повітря вже стало кришталевим, пахло сухою травою та остигаючою землею. Самець зник — тихо й непомітно, як ідуть перші золоті листи. А вона залишилася. І дуже скоро стало помітно, що вона вагітна. Її черевце помітно роздалося, округлилося, рухи стали повільними, повними якогось глибокого, майже людського спокою. Природа веліла їй ще тоді, у перші прохолодні дні, відкласти оотеку — захисний кокон із яйцями — і заснути назавжди, підкоряючись закону осені. Але вона чомусь зволікала. Наче чекала чогось, бережно носячи в собі іскру тієї серпневої любові, не бажаючи відпускати її у холодну землю. А потім раптово, без попередження, прийшов жовтень. Він увірвався в місто не золотою тихою осінню, а різким, крижаним північним вітром, важкими хмарами та затяжними, нудними дощами. В один із таких ранків, кутаючись у тепле пальто, ховаючи ніс у шарф і поспішаючи до дверей офісу, я знову побачила її. Вона перебралася з пожовклого, облізлого куща на бетонну стіну нашої будівлі, прямо під козирок бетонного навісу. Важка, вагітна, вона сиділа на холодному сірому бетоні, сиротливо притиснувши до себе передні лапки, немов у вічній мовній молитві. Навіс захищав її від прямого ледяного дощу, але був безсилий проти пронизливого протягу, який з кожним днем ставав усе злішим і холоднішим. З того дня я вже немала спокою, будучи тревожною людиною ще й цього хлопоту мені не хватало.

Зізнаюсь, усе своє життя я трохи боялася цих тварин — їхні гострі лапки і дивна поведінка завжди лякали мене. Але ця богомолиця викликала щось зовсім інше. Мені було її безмежно шкода, я відчувала з нею якусь мовчазну спорідненість. Я навіть часто мисленно з нею розмовляла, наче вона могла мене почути. "Тримайся," — шепотіла я собі і ніби їй, — "Ти сильніша, ніж здається".

Щоранку, ледве розплющивши очі в теплому ліжку, я першим ділом думала про неї. Страх скував серце: а раптом цієї ночі вона замерзла? Я нашвидкуруч пила каву, збиралася і практично бігла до офісу. Не заради роботи, ні — папери могли почекати. Мені потрібно було терміново, власними очима побачити її. Підходячи до крильця, я затамувувала подих, вглядалася в сірий куток під навісом і тільки тоді, коли помічала її ледь помітний рух, полегшено видихала на повні груди: «Жива. Слава Богу, жива». Мені було невимовно, до щему в грудях боляче за неї. Цей біль за крихітну істоту став майже фізичним.

Щодня на роботі, дивлячись у вікно на сіре небо, я тільки й думала, як їй там, на крижаному вітрі. Мене розривало від бажання якось їй допомогти. Я судорожно шукала в інтернеті, чим годують богомолів восени, але де було взяти живих комах у замерзаючому жовтневому місті? Я приносила з дому шматочки солодких фруктів, намагалася покласти ближче до неї, але вона навіть не дивилася на їжу. Опущене черевце вимагало зовсім іншого. Кілька разів я стояла перед цією стіною з відкритим пластиковим контейнером у руках, твердо вирішивши забрати її додому, в тепло. Але щось мене зупиняло. Наче якась вища, дика мудрість у її великих сумних очах говорила: «Не чіпай мене. Моє місце тут. Мені не потрібен твій теплий дім, мені потрібно виконати свій обов'язок на цій стіні». Я плакала від власного безсилля, ховаючи сльози в комір пальто, і знову залишала її на бетоні, молячись про диво. Повз неї щодня проходили сотні моїх колег, заклопотані різними справами. Ніхто не дивився на неї, а на сірому бетону ії таку яскравозелену важко було не помітити. Ніхто не бачив, як згасає маленьке життя. А я бачила, як її колись яскравий зелений окрас зблід, потемнів, ставши брудно-бурим, маскуючи її під колір холодного бетону.

Сьогодні вранці вдарив перший справжній заморозок. Калюжі під ногами перетворилися на крихке скло, а з рота йшла густа пара. Я майже бігла від маршрутки до роботи, серце калатало десь у горлі від лиховісного передчуття. Я підійшла до навісу і застигла. Вона сиділа на тому самому місці, міцно тримаючись за бетонний виступ. Але її тіло більше не здригалося від вітру, а на спині сріблився тонкий, неживий узор інею. Вона застигла назавжди. Гарячі сльози самі хлинули з очей. Я стояла посеред ганку, і просто плакала, тихенько, бо вже було піздно, поки я вагалася як мені ій допомогти вона загинула. Мені було так сильно шкода її, ніби я втратила когось дуже близького. Ця маленька, ніжна душа боролася до останнього подиху, і ось усе скінчилося. Скрізь сльози я підняла погляд трохи вище. Там, у найсухішій, найглибшій і найзахищенішій щілині між плитами, міцно тримався свіжий, щільний, палево-сірий кокон-оотека. Вона встигла. Дочекалася, витерпіла весь цей проклятий холодний жовтень, вижала з себе останні краплі життя і надійно сховала їхню літню любов у зимову броню. Сама ж богомолиця залишилася поруч, перетворившись на вічного стража, який до кінця виконав свій головний материнський обов'язок. Я витерла сльози рукою, торкнулася пальцем її холодного крила і тихо прошепотіла: «Дякую тобі за сміливість». Жовтень програв. Весна обов'язково повернеться, кокон розкриється, і на цьому сірому бетоні знову закипить життя.