Глава 12 в якій повертається минуле

Надворі було галасливо.

Слуги метушились, споряджали карету й вози, солдати у жовтих плащах сідлали коней та поспіхом завантажували речі. Варта герцогського палацу пильно спостерігала за їхніми діями і навіть біло-синя уніформа не могла приховати ворожості в очах та рухах.

Шель дивилась з вікна на зморених покоївок графині, що виносили речі.

Бути чиєюсь служкою майже рівноцінно, що бути рабою. Це те, що вона ненавиділа найбільше у цій роботі. Ще коли була мала і працювала у віконтеси – ти робиш те, що накажуть або отримуєш покарання. Чи обирали ці двоє дівчат таку долю? Можливо. Чи був у них вибір? Навряд.

За роботу покоївок добре платять. За роботу мовчазних покоївок, що підкорюються будь-якій збоченій фантазії – платять ще більше. Так само і з вартовими.

Між дерев майнув жовтий плащ з чорними нитками Роберта Дретта і перед очима дівчини постав відразливий спогад у спальні. Шель не змогла стримати огиди, що відобразилась на її обличчі та прокотилась хвилею сиріток по шкірі.

Двері позаду відчинились без попереднього стуку.

- Ви маєте бути у ліжку і відпочивати, - скрипнув старечий голос.

- Мені вже краще, лікарю. Дякую, - Шель коротко і не щиро всміхнулась.

Місцевий лікар Рітервілю був не надто привітною людиною. Однак, для своїх років, він вправно виконував роботу і знав чимало хвороб та як із ними боротись. Зазвичай аристократи наймали сімейних лікарів, що завжди подорожували із ними або навіть жили у їхніх маєтках, але герцог Лестрад не мав необхідності в такій людині, принаймні, до тепер.

- Ви отримали сильний стрес. Ще кілька днів вас може раптово трусити або відчуватимете слабкість, мороз під шкірою, запаморочення. Не навантажуйте організм роботою і краще візьміть вихідний, - чоловік поправив білий халат на плечах. – У вас може виникнути страх висоти, але, на жаль, із цим я не допоможу. Це все лише у вашій голові, тому, якщо герцог вирішить накричати на мене знову, скажіть йому, що це не лікується травами. Хіба що закляттям хоробрості, але я не чаклун, - лікар невдоволено підтиснув вуста.

- Добре, лікарю.

- Я позичив з вашої кімнати меліси, щоб заварити герцогу чай. Здається, його переляк був більшим за ваш! – він покинув кімнату, продовжуючи бубніти собі під носа.

Дівчина була здивована цими словами. Вона назавжди пам’ятала відчуття падіння у прірву. Та падала вона, а не герцог – чого б йому лякатись?

Шель залізла назад у ліжко із думками про те, що хоч вона і втекла від аристократичних інтриг і розбещеності столиці, але вони все одно її наздогнали.

Цього разу у двері постукали. Два коротких, один довгий, але на порозі стояли не Лілі чи Марта.

- Дозволиш?

Шель окинула поглядом чоловіка: розпатлане чорне волосся, опущені в підлогу очі, закочені рукави пом’ятої сорочки, розстібнуті верхні ґудзики, наче йому було душно.

- Прошу, - дівчина махнула на край ліжка рукою, підтягнула до себе коліна і обійняла їх, щоб звільнити місце, якого, насправді, було вдосталь.

- Як почуваєшся? Тобі щось потрібно зараз? – герцог причинив за собою двері, присів на самий край ліжка.

- Мені тут подобається. І цей балдахін, і вишукані меблі, вікно з видом на сад. Мабуть, я відберу ваші покої.

- Що ж, це найменше, що я можу зробити для тебе. Лікар сказав, що ти не постраждала, але… У тебе точно нічого не болить?

- Все добре. Ніяких травм немає. Я дійсно можу переїхати у ваші покої? Ви ж все одно не спите тут, - постіль досі пахнула милом, а по килиму майже не ходили.

- Ти права. Можеш забирати їх і усі цінні речі. Можемо розірвати угоду і…

- Кайзере, - повернутий боком до Шель, герцог досі дивився в підлогу, навіть коли вона торкнулась його плеча. – Кайзере, поглянь на мене, - було промовлене з натиском у голосі.

Герцог зам’явся, та все ж підвів на неї очі.

Погляд сповнений провини читався у блакиті його очей і зараз там не було жодного звичного холоду. Шель внутрішньо здригнулась. Зараз він не був суворим генералом чи могутнім незворушним герцогом Кайзероном Лестрадом. Ні. Просто чоловік, що дійсно відчував свою провину за те, що сталось.

- Зі мною усе добре. Нічого не болить, жодних синців, страху висоти немає і твої покої залишаться у тебе, - вона всміхнулась до нього так лагідно і невимушено, що у ньому щось надломилось.

Кайзер зітхнув, прикрив очі і схилив голову до свого плеча, де лежала рука Шель. Вона відчула його подих на шкірі пальців та як кінчики волосся лоскочать її шкіру. Секундний порив чи свідоме рішення – дівчина не була певна, але вона заправила пасмо герцогу за вухо та затримала долоню на щоці. Чоловік повільно розтулив втомлені очі.

- Пробач, я не хотів щоб так сталось. Пробач мені, - він дивився на неї поглядом цуценяти, а серце Шель відбивало марш у грудях. Вона не змогла порушити тишу між ними, тому просто кивнула.

Давно Шель не відчувала себе так ніяково і спантеличено.

Можливо, при падінні вона все ж таки вдарилась головою. Інакше чого б це її серце так билось при вигляді втомленого герцога! Дівчина прикрила очі і сильно потерла їх руками, але спогад цих ласкавих блакитних очей не йшов з її голови.