11.2

До кінця дня Шель втомилась настільки, ніби знову побувала на одній з битв під час Темної Війни. Хоча ні – сьогодні було у десяток разів гірше!

Графиня-мати виявилась зовсім не простою людиною.

Занадто перчена курка, але недопечена картопля. Чому така несмачна вода? Такі сумні картини і перила погано натерті. Килими запилені, а сонце світить занадто тьмяно! Вона не любить мелісу, але наказала поставити лілії у спальню.

«Лілії не можуть стояти у спальні! Вночі вони розкриваються більше і починають пахнути сильніше, від чого утворюється задушливий аромат. На ранок буде боліти голова! І взагалі їх вважають квітами смерті!» - висловити це вголос не наважилась. Вистачило і того, що на фразу: «Зараз осінь і лілії вже відцвіли. Їх немає у палаці», - відповіддю стало:

- То знайдіть, - вимовлене так, ніби варто було Шель клацнути пальцями і квіти за бажанням з’явились би в її руках.

- А ідея не така вже й погана, - зітхнула дівчина, сидячи на сходах закинутої альтанки.

Сонце вже зайшло за обрій, у палаці запалили свічки та магічні лампи. Майже у кожному вікні. На третьому поверсі одну з кімнат зайняли дві покоївки графині, а іншу пан Роберт Дретт. Дівчата були мовчазні і майже завжди тримались біля жінки, очі потуплені в підлогу, руки безвільно висять по боках, худі та бліді. Дретт також не відходив від графині і чатував під дверима її покоїв. Було дивно споглядати такий натовп у «палаці з привидами».

- Краще б вже привиди, - ще одне важке зітхання.

Лілі з Мартою та паном Безе так втомились, що вже впали у ліжка прямо в одязі і одразу захропіли. Солдати так само відпочивали. Не було нікого ні на плацу, ні в закинутому саду.

Шель сиділа на холоді, але не мерзла. Її гріла злість і обурення. Вона зустрічала багато поганих людей у столиці, зустрічала розбійників та вбивць у військових походах. Але ставлення Марджері Вінт до свого сина розривало усі шаблони в голові дівчини.

Та вона не збиралась так легко здаватись!

Озирнулась довкола. Визирнула з кущів на порослі стежки. Нікого. Тоді дівчина забилась у куток альтанки. Глибоко вдихнула, закрила очі і поставила руки так, ніби тримала великий букет. «Лілії, білосніжні, свіжі», - вона повторювала це подумки багато разів, доки не відчула вагу в руках. На чолі виступив холодний піт. Дівчина відкрила очі.

- Уже пізно. Ніякої вечері. Я прийму ванну і буду відпочивати. Мене не турбувати, навіть, якщо палац палатиме, - віддавав накази герцог Адріку, щойно зайшов у хол свого дому. Він зняв цупкий чорний плащ і повішав собі на руку.

- Кайзероне Лестрад! – долинуло до нього зі сходів. Герцог різко спинився та сіпнувся. Немов йому віддали наказ – завмри.

- Мати, - промовив він чітко, підіймаючи голову.

Графиня повільно спустилась на площадку сходів. Її білі шовковий халат та нічна сорочка, робили із неї справжню примару – холодну, бліду, бездушну. Позаду невідступно крокував Роберт.

- Повертаєшся так пізно. Звідки?

- З міста. Перевіряв будівництво заїжджих дворів та виїздів з міста, - він зняв рукавиці і розстібнув верхні ґудзики сорочки, ніби вони його душили. – Ви влаштувались без проблем?

- Хм, майже. Ніяк не можу знайти твою головну покоївку. Ти впевнений, що вона компетентна? Я попросила її про послугу ще зранку, а вже майже ніч, - жінка розпливлась в білосніжній усмішці, що більше нагадувала звіриний оскал.

- Про що попросила?

- Нічого особливого, - знизала плечима. – Як не вийде, то не страшно.

- Що саме ви просили…

- Лілії, Ваша Світлість.

Усі присутні обернулись на голос.

В головних дверях із широкою посмішкою на обличчі стояла Шель. Біля її ніг була велика важка ваза із свіжими білосніжними ліліями. Вона підтягнула її до Адріка та герцога, що дивились круглими очима.

- Перепрошую за затримку, графине. Виявилось, у палаці мало таких великих ваз для прекрасних лілій. Пане Дретт, допоможете занести їх у покої графині?

Жінка стояла із виряченими очима кілька секунд, а потім опанувала себе і махнула рукою охоронцю, щоб допоміг.

- Ваша Світлість, вам щось потрібно? - Шель, із сяючою посмішкою, забрала з рук Кайзера плащ, щоб пізніше почистити та повішати у шафу.

- Лілії? – тихо спитав він. Дівчина кивнула. – Чого ти така щаслива? - герцог обвів рукою у повітрі її лице.

- Хіба я не завжди така? – тихо спитала крізь зуби. Насправді, дівчина раділа, бо змогла утерти носа графині. Вона чула їхню розмову і слово «попросила», аж ніяк не відповідало дійсності.

- Звісно, - гмикнув чоловік. Адрік стояв поруч і намагався не виказувати жодних емоцій.

- Кайзероне, - гримнув голос і герцог сіпнувся, а його плечі знову напружились. – Хіба не час спати?

- Ви праві, мати. Ходімо, - він попрямував до сходів, а за ним Роберт із квітами, Шель та Адрік.

- Як просувається будівництво? – без жодної зацікавленості в голосі запитала графиня-матір.