Глава Шоста де Богиня потрапляє в проклятий палац

«Чому за мною приїхав САМ Капітан міської варти? Ким є цей позивач проти мене? Не може бути, щоб той сухар так образився! Чи може? Як він там казав його звуть? На нервах все забула! І як тепер вийти із цієї ситуації? А Капітан нічого так, гарненький» - в голові Шель роїлись десятки думок і найбільше було запитань без відповідей. Чомусь сфокусуватись вона вирішила саме на останній.

Не дивно чому.

Капітан міської варти був не просто «гарненьким», а справжнім красенем! А для своїх років тим паче! Сивина на скронях відтіняла темно-коричневе волосся та коротку бороду. «Чи підфарбовує він бороду? А брови?» - Шель намагалась чіплятись за що завгодно, тільки не за страх втратити крамницю, який намертво скував її тіло.

У Капітана було чимало зморшок, але вони напрочуд влучно підкреслювали його статус. Робили з нього суворого та холодного. Те, що треба для підсилення образу. Він був не дуже високим, але жилястим. Темні очі розглядали Шель у відповідь, але їй було байдуже на це.

Форма міської варти, сіро-блакитна із білими вставками, пасувала чоловікові. «Хоча тренуються вони у чорному або коричневому. Якось доставляла замовлення на плац для тренувань і піймала леді Раду на підглядуванні. Вона тоді так почервоніла, що пуансетія взимку! Сказала нікому не казати, що я її там бачила!»

- Перепрошую? – підняв брову Капітан.

- А? А… - Шель раптово зрозуміла, що останні кілька слів сказала уголос. – Питаю, як вас звати, сер? Ви не представились.

- Кхм, і справді, мав таку неповагу. Пробачте, леді.

- Я не леді. Не варто, - відказала Шель. Капітан вирівнявся на сидінні і смикнув униз мундир, склав руки в замок перед собою.

- Моє ім’я Нестор Греймар, я Капітан міської варти. Ім’я солдата, що ви бачили разом зі мною, Адрік Греймар.

- Ваш син? – здивувалась Шель. Капітан Греймар кивнув. - Від «Адріас»? – знову кивок, але з двиним прищуром. Мабуть не варто вивідувати особисте. – А куди ми їдемо? – дорога раптом стала нерівна і дівчина підстрибувала на сидінні більше ніж зазвичай, відбиваючи собі п’яту точку. Шель вперше сфокусувала погляд на вікні і була зовсім не рада побаченому пейзажу.

Гілки дерев були низько опущені і цупко переплетені між собою, майже не пропускаючи сонячне світло. Трава росла близько до нерівної, порослої дороги. Дівчина не впізнала місцевості, а якщо вона не впізнавала місцевості – це могла бути лише одна не досліджена нею дорога і тепер, можливо, дорога в один кінець.

- Чому ми їдемо в проклятий палац? – в роті і так пересохло, а тепер ще й голос затремтів.

- «Проклятий»? – щиро здивувався Капітан Греймар.

- Так люди кажуть, бо він давно покинутий. Старі чутки, що власникам цього палацу ніколи не щастить. Вони банкрутують і втрачають титули. Деякі навіть жартували, що Темрява пішла саме звідси, ха-ха, - нервовий смішок вирвався сам собою, коли дівчина побачила чорні металеві ворота, що відчинились при наближені екіпажу. – Мабуть привиди, ха-ха, - чоловік явно не розділяв ні її настрою, ні почуття гумору.  

Проїхавши ворота, Шель розуміла, що вихід може бути один: повернутись назад, не втративши крамниці і не сівши за ґрати. Всі інші варіанти не матимуть значення. Штраф у розмірі двісті п’ятдесят золотих монет вона не виплатить ніколи. Навіть, якщо почне підробляти в таверні і харчуватись тільки повітрям. А, судячи з того куди її привезли і враховуючи суть догани, - ніхто відстрочки на виплату їй давати не збирається.

«Оце влипла», - прохникала подумки.

Несподівано, заїхавши за ворота, дорога стала рівнішою. Територія палацу була просто величезною. Шель несвідомо уявила акуратно підстрижені крони дерев вздовж головної дороги – рівні акуратні кульки. А кущі обабіч можна було б зробити квадратними або полусферами.

«Або посадити форзиції! Зимою та навесні вони б додавали антуражу до прокляття – стирчащі голі гілки! А в період цвітіння яскрава жовта алея! Так… Стоп!» - Шель обірвала потік думок. Ще чого не вистачало! Вона ж не на роботу їде, а вирішувати проблему!

Карета обігнула півколом доглянутий фонтан з акуратною клумбою і зупинилась біля головних сходів. Цей фонтан наводив особливий жах – єдина кольорова пляма із доглянутими буйно зеленими рослинами. Можна було подумати, що це вівтар, звідки власник маєтку чи саме прокляття, черпають силу: величезна чорна змія з рота якої текла вода, кільцями обвивала стовп. Кожна лусочка чітко промальована, жовті очі відбивали сонце і, здавалось, слідкували за твоїми рухами.

- Прибули, - констатував Капітан і вийшов з карети. Шель не стала чекати ввічливо поданої руки і, в прямому сенсі, вистрибнула з карети. Чоловік подивися на свою долоню, почухав бороду і сказав: – Кхм, прошу за мною.

Вони піднялись кам’яними сходами і тепер вже двоє вартових відчинили їм масивні двері у палац. Не привиди та й добре. Якби Шель, намагаючись заспокоїтись, не рахувала власні кроки, то оцінила б усю красу палацу. Зовнішню: із вікнами з чорними рамами, башти з гострими шпилями, рівну кладку каміння, доречними золотими елементами та інкрустацією дорогоцінного каміння; так і внутрішню: розкішні килими будь-яких кольорів, витіюваті блискучі перила, великі вітражні вікна, доволі світла гама стін, картини зі знайомими їй пейзажами, добротні меблі та вази різних народів з усіх куточків світу.

Але дівчина була надто зосереджена на тому, що збирається сказати на свій захист. І ніяк не могла згадати як звали того замовника. Єдине, що пам’ятала, це блакитні холодні очі, грубий низький голос, свист куль і колесо, що відвалилось від її воза. А, здається, ще монетами у нього кинула! Як можна було забути найголовніше – ім’я!?