1.2

Місто Рітервіль будувалось по старим канонам – від Ратуші, що була центром, багато століть колом розросталось місто. Одноманітні цегляні будиночки з наближенням до головної площі змінювались на більш розкішні, кольорові, зі свіжим ремонтом – невеликі маєтки аристократії. У місті жили ті, хто не мали голосних титулів, але мали гроші. Титуловані та привілейовані верстви жили у власних палацах різного масштабу, трохи далі за містом, розкидані серед лісу.

Шель проклала в голові найзручніший маршрут: чим менше йти в гору, тим краще. Йти було легко – по доволі рівній коричневій та сірій бруківці, по великих пласких каменях серед них, стертих каретами та кіньми. Шель згадувала свої походи з візком кілька років тому: по бруду, вибоїнам, ямам, розрусі. Дороги Рітервілю не знали Темної Війни. Може, це і на краще.

Перша зупинка прийшлась на адресу знайомого м’ясника у торгівельному кварталі. Йому Шель вручила букет зі свіжих соняшників – цей сорт не дає насіння, тому і радує своєю красою навіть на початку теплої осені. У м’ясника дружина нещодавно народила другого сина, цей букет саме для неї. На щастя, побачивши повний візок квітів, чоловіку довелось розрахуватись грошима, а не м’ясом, як він полюбляв це робити. Бо день під ще теплим осіннім сонцем ковбаси б точно не протягнули.

Дівчина привітала м’ясника, сховала кошти в кишеню спідниці і бадьоро пішла далі. До найбільшого за сьогодні замовника.

Трошки пошкодувавши, що відмовилась від допомоги Семюела, спітнівша Шель все ж дісталась заможного трьох поверхового маєтку леді Ради. Кілька кам’яних східців були щедро увінчані вазонами із різноманітних квітів. Добротні дерев’яні двері розмальовані яскравими фарбами, золота ручка і дзвіночок. Ледве Шель припаркувала свій візок, як двері відчинились і дзвінкий голос покликав її:

- Моя люба Шель! Хі-хі!

- Леді Радо, - ввічливо схилила голову дівчина.

- Припини сонечко! Я ж не якась аристократка! – залилась сміхом жінка.

Леді Рада Емеральдс не мала титулу, але була одною з найбагатших у місті завдяки успішній ювелірній справі свого покійного чоловіка. Висока худорлява жінка років сорока складала враження «місцевої божевільної»: пишні яскраві сукні, різноманітні великі прикраси, мало не вульгарні зачіски, дзвінкий сміх. Довкола цієї леді завжди галас, завжди людно. Вона знає усі чутки і останні новини. Подейкують, що завдяки такій репутації леді Рада і змогла зберегти справу чоловіка. Ніхто насправді не знав, як їй це вдалося – у патріархальному фінансовому світі чоловіків, ця дама не продала ні одного ювелірного магазину, а навпаки, тільки розширила сімейну справу.

Леді міцно обійняла спітнівшу Шель і навіть носом не повела.

- Що ти привезла для мене сьогодні?

- Усе за вашим бажанням, леді Радо, - ні до кого іншого Шель не дозволила б собі так фамільярно звертатись на ім’я. Але тут дівчина не боялась, що її кинуть за ґрати чи змусять сплачувати штраф за недотримання регламенту. – Для вас маленькі білі троянди – двадцять п’ять, кущові червоні троянди – п’ятдесят п’ять, листи папороті – десять пучків, а також гіперікум червоний, він же звіробій – двадцять п’ять гілочок. Два мотка червоної шовкової стрічки, моток білої та зеленої.

- Яка краса! – сплеснула в долоні леді, розглядаючи своє замовлення

- До речі, пробачте мені за цікавість, леді Радо, але навіщо вам стільки всього?

- Серденько, хіба не очевидно? – округлила очі жінка. Шель заперечно хитнула головою. – Усі ці рослини потрібні для букета – букет на заручини! Невже тобі досі ніхто не робив пропозиції, люба?! Я не вірю! Так от, з усіх цих квітів чоловік, який робить пропозицію має сам скласти букет. Білий символізує чисті та щирі наміри, червоний – палке кохання, а зелений додають для достатку майбутньої родини. Зробивши такий букет можна іти освідчуватись. Багатії роблять букети з найдорожчих та елегантних квітів, міщани з простіших. Жоден батько не віддасть свою дочку заміж за чоловіка, що не зробив такого букету! Ой! – різко обірвала свою розповідь леді Рада. – Пробач, сонечко! Я не хотіла.

- Усе в порядку, леді, - зі смутком всміхнулась Шель. Вона не рідко забувала власну брехню, що було неприпустимим в її становищі. – І все ж навіщо це вам?

- Мені ні для чого. Буду вчити одного дурника. Він трохи… ем, грубуватий. Боюсь із першої спроби половину квітів поламає, - захитала вона головою. – Джеррі! ДЖЕРРІ!

На дуже наполегливий оклик з будинку вибіг сивий чоловік, в елегантному костюмі та білих рукавичках.

- Так, леді Рада. Міс Шель, радий вас бачити!

- І я вас, Джеррі! – дівчина широко всміхнулась. Їй завжди ставало радісніше, коли вона бачила дворецького дому Емеральдс. Відданий, уважний, добрий і добре знає свою леді.

- Джеррі, любий занесіть квіти у вітальню. Не смій робити цього сам! Твоя спина не витримає! Попроси кухарів та конюха! Ну що ж це! – сплеснула в долоні.

Поки чоловіки вивантажували товар із візку, леді балакала про усі новини, які встигла назбирати за останні дні. Шель слухала її в пів вуха, посміхалась і похитувала головою. Зрідка кидала погляд на будинок – їй здавалось, що хтось спостерігає за ними. Можливо, навіть шторка у вітальні хитнулась. Чи це вже параноя? Хтозна.

Леді Рада щедро заплатила за замовлення, намагалась навіть віддати одне зі своїх золотих кілець. Шель звісно ж не прийняла.