Пошук істини

— Веди мене до царя з царицею — приказала Лізі служниці.
— О богине! Хіба я можу без попередження.
Ліза звела одну брівку і хитро посміхнулася.
— Пробачте! Напевно Вам можна.
Вона рушила вперед, а Ліза пристосувалася до її ритму.
— Обійдемось без свята — сказала служниці — Я маю спасти Ваше місто! Тому я тут!
Більше вона не вірила в сон. Тепер була впевнена, що вона і справді богиня. І якби не ці Мардо, то би не з'явилася тут. Існувало лише одне питання… Чому саме вона?
Скільки би не перебирала думок – Ліза не бачила відповіді. Жила, як і решта людей. Нічого особливого.
Вони запливли у місто, яке подумки Ліза називала Атлантидою. Різноколірні рифи, каміння, будівлі дивних форм і яскравих кольорів…
«Так виглядає казка» — подумала.
Коли вони наблизились до будівлі, яка була схожою на замок з Діснеївських мультфільмів – зрозуміла, що там певно мешкає царська родина.
Кожен, кого Ліза бачила на шляху – швиденько вклонялися.
— Вони знають, що я Артрекса?
— Звісно — відповіла Мерзі — Кожен з них має Ваша зображення, яке збереглося ще з часів царя Кванта.
«Цар Квант» — аж сіпнулася від згадки.
Колись батько наніч розповідав казки про підводні світи… Але… Стоп.
— Хто такий Квант? — запитала в служниці.
— Цар, який царював дві тисячі років тому.
Дві тисячі років… Ліза сповільнилась і служниця підпливла ближче заглядаючи очі.
— Ви щось згадали?
Ліза аж сіпнулась від питання.
— Дещо.
— От я завжди думала, що богині ці роки потрапляють в інші світи. А моя мама мені казала, що ви засинаєте. Але якби Ви спали, то би точно все пам’ятали. А так Ви просто довго були в іншому місці… Як ви казали… В людей.
— Угу — погодилась Ліза.

 Насправді їй було байдужі ці розмови. Чому саме вона тут – не могла зрозуміти. Але те, що дві  тисячі років тут була не вона – це вона знала точно.
Служники, які помітили наближення богині Артрекси швидко доповіли царю і цариці про візит, тому ті швидко випливли на зустріч, ще до того, як Ліза з Мерзі наблизилися до палацу.
Цар мав сиве довге волосся і здавався Лізі схожим на батька Аріель з мультфільму. А от Есфір мала яскраво жовте волосся і виглядала на років сорок по людським міркам.
— Вітаємо Вас в місті Альпо! Єдине збережене місто племені Рубус! — голосно промовив цар Альбус.
— Вся надія тепер лише на Вас — крізь сльози промовила цариця Есфіра.
Вони поклонилися, ніби самі були служниками.
Ліза ніяково посміхнулася у відповідь.
— Ем… Я Артрекса. Приємно познайомитись.
«Йоп, твою на ліво! Що я мелю!?»
— Я прийшла аби врятувати Вас від Мардо — вирішила виправити неправильно почату промову  — Мені потрібно більше інформації про себе. Багато років пройшло — пояснила.
— Так, так — голос царя — Ходімо за мною.
Поки Артрекса пливла за сріблястим хвостом царя Альбуса – цариця зі служницею направилися по своїх справах.
Всередині палац нагадував замки з голлівудських фільмів, які любила дивитися вихідними.
Біля деяких покоїв стояло по два охоронники, біля інших – нікого.
Коли наблизилися до величезних дверей зо два метри в висоту – зупинилися. Потім двері відчинились самі собою.
«Прям, як в супермаркетах»

Всередині була бібліотека. Ліза аж рота відкрила, бо було цікаво, як тут все влаштовано. Адже навряд чи русалки під водою користуються папером.
— Диво — сказала приголомшено, коли провела тоненькими пальчиками по палітурках.
— Це боги нам подарували знання, про письмо, малювання і багато іншого. Всі боги Вашого роду.  
— Як цікаво — сказала, а сама рукою рот прикрила.
Спати хотілось.
«За дві тисячі років не виспалась» — хотіла сказати, але змовчала.
— Ось вона — цар витяг велику книгу прикрашену різноколірним камінням — Тут Ви знайдете всі пророцтва написані про Вас.
Книгу відкрила й одразу поглинула у давні знання племені Рубус. Хоч до цього ніколи не бачила подібних літер, але звідкись взялися знання, тому читала без проблем.
«Букви, як не від світу цього. Араби відпочивають. Але читаю по-українськи» — здивувалася.
— От би нам такі гарні літери в Україну — прошепотіла.
— Ви щось казали, Ваша божественна високосте?
— Ні, ні, то я про своє.
Картинки були намальовані якоюсь незнаною для себе фарбою. Вона була настільки яскравою, що здавалося ніби засліплює очі.
«Ну прямо, як обкладинки на Букнеті» — подумала і тихенько засміялась про себе.
Про Інтернет згадала, аж засумувала.
«Тут би знадобився. Уявляю наскільки круті б вийшли селфі. Відразу би топом Інстаграму стала»
Але зараз потрібно було думати про рятування цих чарівних істот. Тому Ліза завзято гортала книгу, аби знайти згадку про богів.

— Ось воно — викрикнула, а потім рукою рот затулила.
Пам’ятала, що в бібліотеках потрібно тихо поводитись. Богиня ти чи не богиня, але були елементарні правила, які дівчина звикла виконувати на інстинктивному рівні.
В книзі перше, що привернуло увагу – дівчина з зовнішністю богині Артрекси, якою зараз була Ліза.
Вона провела рукою по малюнку і прийнялася читати:
«Богиня Артрекса з роду богів Мелус – одні з перших потомків роду Рубус. Вони з'являються лише для допомоги роду Рубус після прийняття чистих жертв у власних храмах. Артрекса – дочка бога Мірензора»
Стоп.
— Альбус — покликала царя, а потім пошкодувала,  що нешанобливо, адже це ж цар.
— Так, Ваша божественна величносте.
— Мені потрібна інформація про бога Мірензора!
Цар поправив свою корону на пишному срібному волоссю й взяв в руки книгу.
— Так, так, так… Ось воно!
З насторогою Ліза взяла книгу.
— Не може бути — прошепотіла.
Альбус тихенько відплив на відстань удаючи зайнятість.
На малюнку вона бачила свого батька-моряка. Це був не схожий чоловік! Це був він!
— Альбус! — знову покликала — Що з ним сталося?
Цар похмуро опустив голову.
— В книзі є про це — відповів.
Вона швидко пробіглася очима по літерах і здавалося, що по щоці побігла сльоза. Це було не можливо, але відчуття було подібне.
«Бог Мірензор у 500 роках до нашої ери пав у бою захищаючи рід Рубус від морських драконів»
— Але це не можливо — гукнула до Альбуса — Мій батько помер десь чотирнадцять років тому.
Альбус похитав головою.
— У богів свій час. Я не можу цього зрозуміти.
Ліза набрала повні груди води, як колись робила з повітрям й далі водила очима по літерах.
 «Перед смертю бог Мірензор пообіцяв, що за ним йде сильніша богиня – його дочка Артрекса»
— То мій батько загинув?
— Ми не можемо це гарантувати. Можливо він живий, але не тут… Шляхи богів невідомі нам смертним.
Вогник надії запалився у грудях дівчини. Хотілось вірити, хотілось знати все… Очима водила по літерах, але якоїсь нитки, які би свідчили про життя батька – не знаходила.

Час йшов швидко, коли вона все далі й далі заглиблювалась у життя племені Рубус. Цікавість змінювалася на захоплення, адже ці морські створіння розвивалися набагато швидше, ніж земляни та самі вони здавалися більш організованішими.
— Альбусе — звернулася до царя — Коли я зможу піти у бій?
— Ви самі маєте відчути. Я лише скромний тритон перед Вашими очима. Звідки мені знати волю своєї богині?!
Ліза похитала головою. Хотілось чим швидше визволити цей народ, бо думки про батька не давали спокою. Чомусь здавалося, що коли переможе і визволить свій рід – зможе побачити батька.
«А раптом це його перевірка?» - подумалось.
Думки одна за одною лізли в голову та будували свої системи змов.
Раптом наткнулася на те речення, яке весь цей час шукала:
«Аби призвати свій тризуб боги спершу згадують свій рід. Отримавши силу предків вони можуть перемогти будь-якого воїна чи чудовиська»
Ось воно.
Свої світлі оченята зажмурила. Батьків згадала, бабів з дідами, навіть про троюрідну сестру з Херсона згадала і тітку з дядьком… Очі відкрила – нічого.
— Може мені в бою спробувати? — запропонувала Альбусу.
— На все Ваша воля! Тільки я би побоявся ризикувати Вами. Не прийміть це за невіру. Просто Ви наша остання надія.
— Ой — рукою махнула — Що мені ті дві акули. Бачили б ви мою математичку з біологічкою, ці проти них…
— Я розумію  — перебив цар — Але помирають наші воїни. Ми більше не в силі тримати оборону і будувати нові стратегії. У нас мало воїнів.
— Добре, добре. Тоді дайте мені охорону. Я не буду тут їсти ікру і розглядати торси своїх прислужників. Потрібно діяти.
Альбус схвально хитнув головою і вже за мить біля дівчини стояло чотири дужих з броні воїнів, які намагалися не дивитися на груди Лізи.
Вона помітила, як один все ж підглядав і підпливла до нього.
— Як тебе звати? — запитала.
— Муш! — голосно відповів.
— Та тихо, тихо.
Вона провела рукою по накачаній руці. Такі раніше бачила лише по телевізору.
— У вас тут є спортзали?
— Так, Ваша божественна високосте!
— Ммм, заведеш мене туди — пролепетала сексуальним голосом — Я би подивилися… ой, позаймалася. Люблю спорт.
Коли закінчила розмовляти помітила, що дихання у Муша геть збилося. Його колеги хитро похіхікали.
— Добре, хлопчики — почала Ліза — У нас відповідальна місія! Хто в цьому бої зарекомендує себе найкраще – після перемоги служитиме мені.
— Це велика честь — сказали в унісон.
Ліза повернулася до Альбуса.
— Дякую — задоволено мовила з широкою посмішкою.
Коли пливли до воріт – всі четверо пливли біля богині. Їхні накачані тіла були так близько, що дівчині хотілось кинути все і запросити їх до себе в храм.
«Тримай себе в руках» - подумки давала собі ляпаса.
А це було важко, бо ще ніколи не бачила, як пружний живіт чоловіка вигинається при руханні плавником.
«Відчуваю себе збоченцем» — подумки картала себе за власні думки.
Коли врешті наблизились до воріт, Муш дав команду відкрити ворота. Коли ті відчинилися він швидко подав мені руку і зі всією силою ми рушили назовні, де було безліч русалок, які стріляли з луків, камінням, і іншими приладами, які я бачу тут вперше. Наприклад був прозорий камінь, який стріляв ніби пістолет кулями.
— Стійте весь час за мною — крикнув Муш — Ваша високосте — згадав норми спілкування з богами.
— Муш, давай на ти, хоч зараз.
— Слухаюсь!

Звідкись  в нього в руках з'явився той камінь, і він весь час цілився чудовиську в око.
А от очі в цих драконо-акул були подібні до очей самого пекла. Їх червоний колір змушував серце швидко битися. І це навіть не метафора, Ліза аж вхопилася за груди.
— Не дивись в очі — застеріг Муш — Вони ніби висмоктують нашу силу.
Всі цілились в очі та іноді попадали в них. Мардо же розкривали свої пащі, намагалися з'їсти кожного, хто трапляється їм на шляху.
— Ааа — почула збоку.
Одна з акул Мардо схопила  пащею тендітну русалку, яка мала блискучого фіолетового хвоста і такого ж кольору волосся.
— Ааа — крикнула та востаннє, як Мордо безжально її пережувала.
Ліза побачила біля себе кров, яка наблизилася від пащі кровожерливого чудовиська.
— Таке трапляється майже кожні десять хвилин, іноді швидше — пояснив Муш.
— Я не можу на це дивитися. Хочу проснутися — сказала вголос.