Мардо

Коли шість молоденьких русалок-служниць принесли у храм їжу Ліза помітила, що жодна з них не перевершувала її краси. Зі смаколиків були водорості, як вона і думала, але найбільше здивувала ікра. Чомусь думала, що русалки не їдять собі подібних.
«Ну напевно, це все одно, що ми їмо яйця курей» — подумала.
Служниці мовчки розставили таці на столику біля трону. Самі ж не наважувалися підняти голову.
«Хіба їм не цікаво, як виглядить богиня?» — подумалось.
Байдуже. Тоненькими пальчиками почала пробувати все і відразу. Як не дивно, морські водорослі дуже сподобались, хоча до цього купувала їх в супермаркеті, але смак зовсім не такий.
«Ну так, це ж свіжі, без оцту і добавок»
— Підходьте, теж їжте — сказала до служниць.
— О богине – — сказала одна з них — Хіба сміємо?
Ліза закотила оченята.
«Бути богинею – одна нудьга»
— Наказую — твердо мовила.
Русалки не піднімаючи погляду несміливо наблизилися до столу.
— Що ж ви, як не рідні? — запитала.
Ніхто не відповів. Лише скромно кожна скоштувала по листочку, якоїсь морської трави та й знову стали, як вкопані.
— Так. Ви служниці самої богині Артакси…
— Артрекси — поправила одна з них.
— Ну так. Все забуваю, бо в мене не одне їмя — ледь стримала бажання засміятися — І хіба Ви не повинні виконувати все, що Вам кажу?
— Повинні — сказала тоненьким голоском русалка, яка була схожа на підлітка.
— Тож їжте, коли Вам наказують.
— Не сприйміть за зухвалість — перебила інша — Ми боїмося Вас.
«Мене бояться?»
— А чому?
Та, що на підлітка схожа – наважилась підняти погляд.
— Бо Ви найсильніша у всьому Чорному морі — сказала і знову очі з переляку до долу.
«Я найсильніша?»
— Ну і як мені силу перевірити? Я ж дві тисячі років відпочивала.
Русалки переглянулися.
— Можна на Мардо — сказала одна з них.
— Тихо — прошепотіла інша.
— Для Мардо потрібен тризуб — згадала Ліза — Де ж мені його знайти?
Та, що підліток знову очі підвела.
— Він схований у печерах, яка названа на Вашу честь.
— Ох уж ця амнезія. Покажете мені де ті печери?
Русалка головою похитала.
— Так просто його не дістати. Коли ви відчуєте сильну жагу, бажання… Я не знаю, як це працює, але в давніх книгах тризуб прилітав до богині Артрекси вже під час боїв.
— До Вас, Ваша божественна світлість — додала русалка, яка стояла поряд.
— Хмм, тоді я мушу йти в бій і вже там зможу призвати цей тризуб?
— Наскільки ми це розуміємо — знизала плечима русалка-підліток.
Ця маленька світловолоса русалка мала ніби прозору шкіру з зеленим відтінком. Своєю відкритістю вона сподобалась Лізі.
— Ти — показала на неї пальцем — Як тебе звуть?
— Мерзі.
«Ну й імена, аби їх всі запам’ятати. Хоча б своє не забути»
— Мерзі, будеш мені служити. Всі інші поки вільні — сказала.
Всі п’ятеро русалок не підводячи погляду випливли назовні.

— Ох, Мерзі. Я стільки всього хочу побачити. Чи можна мені оглянути ваше місто?
— Ви ще питаєте?! Всі будуть у захваті побачивши Вас. Тільки от…—   вона замовкла.
— Що?
— Ваше появлення потрібно зробити феєричним. Потрібно зробити свято на Вашу честь.
«Свято на мою честь? Та ще в морі! Фантастика!»
— Це було б чудово. А хто цим займеться?
— Не переймайтесь. Ми все влаштуємо!
Влаштують, так влаштують. От тільки Ліза хотіла побачити більше. Попереду стільки всього незвіданого.
— Мерзі, мені тут геть нудно! Я б пішла у якийсь бар. У вас є бари?
Служниця знизила плечима.
— Я не знаю про що Ви.
— Забудь — махнула Ліза рукою — А що у Вас є цікавого?
— Велика богине, наш народ у скорботі. У нас закрили усі філармонії й театри. Воїни намагаються втримати Мардо, аби ті не прорвалися у місто.
«Не могла я потрапити сюди, коли не було ще цих Мардо?» — подумалось.
— Я думаю, що ми можемо підплисти до Мардо, де наші воїни тримають оборону. Ви маєте це побачити!
Ліза втомлено видихнула.
— Мардо, Мардо— заладили. Хоч би танець мускулистих тритонів мені забабахали — пробурмотіла під ніс.

Коли випливли від храму Ліза була вражена красою підводного світу. Як дитина роздивлялася все навколо.
— А куди потрапляють боги? — раптом запитала Мерзі.
Лізі подобалось, що та забувала приставляти оце надокучливе «О велика богине», «Ваша божественна високосте», навіть очі, як інші не опускає, якщо крім них двох нікого немає.
— На землю — спокійно відповіла Ліза.
Чомусь саме це сказала, бо чим далі вони пливли у глибинах яскравого підводного світу, тим більше їй здавалося що це не сон.
«Забагато відчуттів, як для сну. Та і точно пам’ятала, що потонула під час прогулянки з подругами»
— Прямо до людей? — здивувалася Мерзі — Там же немає води!
— Є повітря.
— Але ж як там плавати?
— Люди ходять ногами.
— Та всі це знають, але ж у Вас немає ніг. Ой — винувато блиснула світлими оченятами — Ви ж богиня,  вмієте перетворюватись. Я щось не подумала.
— Мерзі — твердо мовила Ліза — Це буде наш з тобою секрет.
— Добре.
Але тут же не стрималася.
— А Ви там теж богиня?
Ліза засміялася.
— Так. Велика богиня гуртожитку, дурнуватих викладачів і ригаловки ночами.
У Мерзі аж рот відрився від здивування.
— Закрий люба — сказала ніжно — Бо оселедець в рота запливе.

Ліза бачила здалеку місто. Воно було яскравим, а споруди нагадували ті, які бачила в роликах про Атлантиду.
«Можливо це вона і є» — подумалось.
Місто було обгороджене міцною залізною огорожею метрів тридцять у висоту.
— Мардо за огорожею — пояснила Мерзі.
— Емм..
— Місто по кругу огороджене огорожею із невидимим куполом. Сюди не можуть запливти кити, акули…
— Тоді чому ви хвилюєтесь?
— Якщо огорожа буде пошкоджена – місту кінець. Купол зруйнується.
— Добре, добре — перебила — Суть я вловила.

Мерзі попливла попереду, махнувши до Лізи рукою, щоб та пливла за нею. Вона оглянула через верхівку купола й не повірила власним очам. Ще ніколи подібного не бачила в жодному сні.
«Таке моя уява не могла створити» — подумалось.
Безліч русалок були одягнені в броню й обороняли ворота від… О ці створіння неабияк збудили ненависть у Лізи. Вони були схожі на давніх динозаврів, проте замість ніг мали плавці. А обличчя, ніби в ящурів. Вони мали луску ніби зі сталі. Безліч русалок падали лише від того, що були занадто близько до їхньої шкіри.
— Нашій расі кінець — прошепотіла Мерзі — Надіємось лише на Вас.
Ліза не могла передати ту лють. Хоча все життя вважала себе звичайнісінькою людиною, але зараз вона русалка. І зараз її рід на грані вимирання.
Вона примружила очі, аби сконцентруватися на силі, яка пульсувала під шкірою.
«Як викликати того тризуба, хай би йому…»
Якби не намагалась – нічого.
— Щось відчуваєте? — запитала служниця, побачивши дивну поведінку богині.
— Ще й як…