2. Сутінки богів

 
"Навіщо я тут? Що я тут роблю? Я втомився від цього всього. Влада — це важкий тягар. Якби я знав це раніше, я би не прагнув так посісти на цей трон". Такі думки роїлися у голові чоловіка, який сидів на троні.  Трібхуванадит'я, махараджа імперії Камбуджадеша, прискіпливо розглядав незнайомця, якого привели до нього вартові. 
— Цей чоловік збурює народ своїми дивними проповідями. — сказав начальник варти. — Він каже обурливі речі про богів і нашого правителя!
Обличчя незнайомця — вкрите павутинням дрібних зморшок, довге, з довгим носом та трохи розкосими очима, залишалося спокійним. Все що на ньому відображалося  — легка цікавість та очікування. 
— Хто такий? Звідки прийшов до нас? Ти з країни Чола, які межують з нами на заході? Це наші друзі, ми ведемо з ними вигідну торгівлю. Чи ти прийшов з імперії Сурьяджайя? Це наші вороги, тоді ти і наш ворог!
— Я  ні з ким не дружу та ні з ким не ворогую, Володарю! — відповів незнайомець. — Я простий араван. Що значить — проповідник істини. Я розказую людям світу, що є істина та як відкрити очі своєї душі, щоб відчути що таке істина, та осягнути її!
Магараджа голосно засміявся, та захитався на троні, тримаючись за поручні. 
— Чи не забагато ти на себе береш, волоцюго? Скажи мені, що таке істина? Якщо не скажеш — я накажу відрубати тобі голову! 
Трібхуванадит'я нахилився вперед, ніби хижий птах, який нависає над жертвою, та встромив свій жорсткий погляд.
 Араван спокійно та с посмішкою витримав погляд, та відповів:
— Істина це те, що все, що ти бачиш навколо — омана! Все це ілюзія, мара, майя! Наші власні очі, наші вуха, та навіть наші руки обманюють нас. Вони не показують нам весь Всесвіт. Ми не бачимо того, що існує насправді, і бачимо та відчуваємо те, чого нема!
 — Ось воно як? — цар розсміявся. Він встав з трону. — Тоді покажи мені те, що є насправді! Ти можеш це зробити?
— Можу. — араван кивнув. — Візьми мене за руку, Володарю. Я покажу тобі Всесвіт. 
Цар наблизився та протягнув аравану руку із перснями та браслетами. 
— Заплющ очі та дивися! — наказав йому араван. — Що ти бачиш? 
— Нічого! Лише темряву! — відповів цар. 
— А тепер дивися уважніше! Бачиш ці цяточки світла? Бачиш як вони зливаються у єдину ріку? Бачиш цей потік, який  з'являється з нічого, тече та зникає в нічому? Це і є Всесвіт, яким він є насправді!
Цар відкрив очі та озирнувся. 
— Нічого не змінилося! Я знову бачу свої палати. якими вони й були!
— Бо ти повернуся у той світ, до якого ти звик! — пояснив араван. — Щоб навчитися бачити світ яким він є, треба щоб серце навчилося бачити. Істину можна побачити не очима, а серцем!
Цар знову сів на свій трон, а араван опустився перед ним на циновку. 
— Якщо ти все бачиш, як воно є, тоді скажи мені, про що я думав, коли тебе привели до цієї зали? — спитав магараджа.
— Я не читаю думки, як ти можеш вважати, — відповів араван. —  Але я бачу серця людей. Ти страждаєш, бо ти досяг всього, чого ти хотів. Ти отримав усе, що ти бажав, та переситився цим! Ти більше не знаєш, чого ще бажати! Ти хотів безмежну владу,  і отримав це! Це хотів найкрасивішу у світі жінку, яка має обличчя, груди, та стегна, як найкрасивіша із апсар! Ти й це отримав. Хоча ціною цього була довга війна із сусіднім царством. Ти захотів найкрасивішу храмову танцівницю, яка знає вчення сотні зітхань та шляхи насолоди і сліз, і ти отримав її. Але ти отримав лише їхні тіла, а не серця та душі. Бо їхні серця та душі вони вирішили віддати іншому. Це тебе непокоїть та обурює найбільше. 
—  Це правда, араване. Звідки ти знаєш стільки всього про мене? Може ти опитував слуг та служниць перш ніж потрапити до мого палацу? 
—  В мене немає для цього потреби. Бо я черпаю знання з того джерела, з якого його отримують боги. Для мене нема таємниць. Я знаю, що ти страждаєш. І знаю чому... 
— І чому же? — спитав цар із недовірливою посмішкою.
—  Бо ти сам не знаєш, чого ти прагнеш. Не знаєш, чого бажаєш. А твої бажання, які ти не розумієш, отруюють твою душу та розум як отрута змії. 
—  І що мені потрібно, щоб припинити мої страждання? —  спитав цар. 
—  Щоб  припинити страждання, треба вирвати у змії «три отруйних зуба»: незнання істинної природи речей, пристрасті і егоїстичні бажання, а також гнів і нетерпимість. Змирися з тим, що тобі не належить, та поступися тим, що тобі належить, але на що мають право інші! І тоді ти отримаєш спокій у серці, мир у душі та ясність розуму!
—  Ти дуже красиво все це говориш, араване, — відповів цар після довгого мовчання. Але те, що ти мені пропонуєш, не підходить мені! Я приклав багато зусиль, пролив багато поту та крові, щоб досягти те що я маю, та здобути все це! Чи ти пропонуєш мені відректися від майна та  влади, щоб пізнати істину та отримати мир? 
— Ні, царю, — відповів араван. — Я пропоную тобі не бажати того, що не твоє. Це приносить зайві страждання тобі самому! Треба зректися від цього бажання, і ти зменшиш своє страждання. І не позбавляти інших того, чого вони прагнуть — тоді ти позбавиш страждання інших людей! 
— Це неможливо! —  відповів цар. —  Я нічим не поступлюся моєму брату! В нас спільний батько, але різні матері! Я народжений від цариці! А він — від наложниці! Я відправив його у далекий похід, з якого він, я  впевнений, не має повернутися живим! На цьому розмову закінчено! В темницю його! Нехай посидить в казематі. Поки я знову не надумані порадитися з ним!
Могутні вартові тихо підійшли до аравана з двох боків та зв'язали йому руки мотузками. Він не чинив спротиву. І дозволив провести себе до каземату у підземеллі палацу…

***
Минув приблизно тиждень з того часу, як його посадили у темницю. Араван креслив риски на стіні, але коли наглядач побачив це. він заборонив дряпати стіну. Лише через маленьке віконце у стелі проникало трохи світла з вулиці. Умови були пристойні — сухі та чисті циновки на підлозі, виложеній черепицею. Сухі та чисті стіни без цвілі. Камера добре провітрювалася. Непокоїли лише шури. але навіть їх вдалося приборкати та використовувати їхні очі щоб дізнаватися про те, що відбувалося у палаці. А відбувалося багато цікавого. Генерал Нагарджуна, командуючий військом царя, прибув із перемогою над володарем царства Харiпундждайя. Він привіз богату здобич, а також данину, якою обклав переможеного царя, якого залишив при владі. Навіть маючи втричі менше військо, він примудрився перемогти та швидким штурмом захопити ворожу столицю. Він дозволив своєму війську грабувати та палити вороже місто. Замість цього він взяв данину та спадкоємця царя у заручники, та привіз його до палацу свого володаря. 
В палаці був святковий настрій. На честь переможця влаштували величезний бенкет з театром, піснями і танцями і  рясною їжею і випивкою, хоча через довгу посуху раніше мешканці Нокор Вату не могли собі цього дозволити. Лише сам Трібхуванадит'я не був радий цій перемозі, та він не вважав за потрібне це приховувати. Його обличчя було похмуріше за грозові хмари. Він похмуро мовчав і скупо відповідав на всі привітання. А вночі, коли він намагався усамітнитися зі своєю наложницею—девадасі, він вибіг зі своєї спальні червоний від гніву. Потім він повернувся, побив наложницю та володів нею силою. Лише після цього він заспокоївся та вирішив навістити аравана у казематі. Звісно, коли до нього посеред ночі прийшов цар, араван уже все знав. 
— Ця невдячна дівка, ця шльондра посміла відмовити мені! Вона мала нахабність визнати. що вона мене не кохає, що їй огидні мої обійми! Я змусив її зізнатися! Вона зраджувала мене! Зраджувала мене з моїм братом Нагарджуною! Виявляється. він був знайомий з нею ще з того часу, як її навчали у храмі, і він робив її статую для нашого храму на честь Парваті! З неї ліпили образ самої Парваті! Богиня, мабуть, карає мене за невігластво! Це покарання за неповагу! А вона здавалась мені такою прекрасною, такою чистою як справжня небесна діва—апсара! Що ти скажеш на це, мудрий араване? Може даси мені якусь мудру пораду? Тоді я можу відпустити тебе!
Араван зітхнув та відповів царю: 
— Звісно, я можу тобі дати пораду, і навіть кілька порад. Але чи слухатимеш ти мене? Я вже казав тобі: не слідуй своїм бажанням, бо ти раб своїх бажань, а має бути навпаки. Відпусти цю діву, подаруй її твоєму братові як нагороду за його славетну перемогу. Ніхто не засудить тебе за це! Якщо її серце належить йому, а не тобі, навіщо насилувати дівчину та завдавати страждань їй та твоєму братові? Кому та яка з цього користь?
— Ти не тямиш що верзеш, старий дурню! — цар розлютився, і вдарив у двері ногою так, що захиталися грати. — Я цар! Я взяв цю дівчину собі як наложницю як я того захотів. Я мав на це право! І це мені вирішувати, кому вона належить! Її доля — служити тому. хто купив її у храму! Мій брат був бідним, майже жебраком, поки я не здобув цей трон! Він просто невдячний покидьок? Чому я повинен поступатися йому. а не він мені? Він в усьому краще за мене! Він красивіший, молодший, сильніший! Його люблять всі жінки! Що в ньому є такого, чого я не маю!
— Я бачив його лише раз, і лише здалеку, — сказав араван. — Він завжди веселий, привітний та посміхається всім — навіть шудрам. В нього чисте серце, та полум'яний дух! І він розважливіший за тебе! Він не впадає у лють та б'є слуг та служниць, якщо в нього поганий настрій. І не бере жінок силою, якщо вони цього не бажають!
— Бо всі жінки які його бачать самі готові лягти перед ним! — вигукнув цар. 
— Можливо, саме йому було би краще стати царем? А тобі відійти від справ, взяти собі якесь князівство, та тихо керувати ним, подалі від прикрощів великого світу? Може це не твоє, цар? Може тягар великої імперії — занадто важкий для тебе? 
— Мовчи, старий бовдуре! — закричав Трібхуванадит'я, та тупнув ногою. —  Ти або не розумієш, що ти верзеш! Або занадто знахабнів, та навіть темниця не повернула тебе до тями! Всипте йому дюжину ударів батогом! Наступного разу ти будеш ввічливішим! 
Цар розвернувся та пішов до східців. які вели з темниці нагору…