1. Боги теж вмирають

"Бог помер: тепер хочемо ми, щоб жила надлюдина!" 
(Фрідріх Ніцше «Так говорив Заратустра»)

Вітерець ніжно гойдав лампадки, які ледь розсіювали густу темряву у Залі Зібрань. Вогнище  спалахнуло востаннє, і згасло, як і цей довгий літній день. Старий дід у довгому білому балахоні, із сивим волоссям, яке кольором не поступалося його одягу, стояв посеред залу. Він підняв руки догори, та розгойдувався на місці, ніби впадаючи в екстаз від власного голосу. Голос старого ніби грім лунав у залі, відбиваючись луною від стін. У величезному кріслі ближче до вогнища та колодязя сидів Айшраванашьянавам — Лугаль, правитель цього міста. Він слухав слова цього мандрівного проповідника, та із роздратуванням стискав ручки крісла.
—    Ти лише збурюєш наш народ, та обурюєш наших богів своїми  божевільними проповідями! — сказав Лугаль. — Що ти хочеш від нас? Чого ти прагнеш? Забирайся з цього міста, поки не накликав на себе великих неприємностей! 
—    Істинно кажу вам: всі, хто хоче жити, нехай залишать це місто! — заволав проповідник у білій хламиді. — Бо тут буде лише спустошення та смерть! Марно волати до своїх богів, бо боги мертві!
—    Виведіть цього богохульника на вулицю та дайте йому батогів! — наказав Лугаль. 
—    Скільки батогів дати? — спитав жрець у червоному сарі.
—    Скільки в нас богів, яких він образив, стільки й дайте йому ударів батогом, — відповів Лугаль
Жрець вийшов слідом за вартовими, які потягнули проповідника геть. Лугаль втомлено зітхнув і витер з лоба холодний піт. 
—    Лугалю, чи не краще було вже винести йому смертний вирок та стратити на площі? — спитав другий старий жрець у блакитному сарі.
—    Не краще, бо він не ображав мене і наше місто. Він образив лише богів. Будемо справедливими. Нехай боги самі покарають його за образу. Якщо він помре або виживе, на це буде воля богів. Навряд чи він може завдати нам більше клопотів, ніж ми уже маємо. Що там відомо з нашими негоціантами, яких ми доправили до Локхалу? — Лугаль запитав у Варанашрисаратампарама, Майстра торгівлі, який сидів на циновці навпроти них.
Майстер торгівлі захитав головою:
—    Мені шкода про це повідомити, лугалю! Але вони відмовили нам. Вони кажуть, що в самих залишилося мало збіжжя. Вони самі відправили кораблі до Уру, Лагашу та Ніппуру з цінними товарами, щоб обміняти їх на зерно. Вони вчинили так само як ми. 
—    І де ж вони, ці кораблі, які відплили до Уру, Лагашу та Ніппуру? — роздратовано спитав Лугаль. — Минуло вже три місяці. Вони мали би вже повернутися!
—    Щодо цього, в нас теж погані новини, — відповів Майстер торгівлі. — Місяць тому у Великому морі стався сильний шторм.
—    Але його не мало бути! — здивувався Лугаль. — Це був сухий сезон. На морі не мало би бути штормів в цей час!
—    Цього року все було не так, — сказав жрець. — Всі сезони переплуталися. Після великої темряви порушилося все, що було непорушним. Замість дощів у нас була посуха, тому загинув майже весь врожай. А замість сухого сезону пішли дощі. Велика повінь змила всі посіви з полів. Ми багато разів питали богів, чим ми їх прогнівили, але вони не дали відповіді.
—    Чи вони коли—небудь давали чітку відповідь? — спитав Лугаль. — Бо я щось не пригадую.
—    Так, давали, коли тебе обрали лугалем!
Лугаль сердито видихнув та кинув на жерця роздратований погляд. 
—    Це було три роки тому! Ви говорили, що боги благоволитимуть мені! Якщо все так, як ви кажете, то наші справи кепські. Відправте ще негоціантів до інших   міст! Відправте мисливців у ліси, щоб здобули м'яса!  Збільшить кількість рибалок, нехай всі виходять на ловлю! 
—    Але же не можна. Ще триває нерест… — заперечив йому жрець у блакитному сарі. 
—    Нерест мав би уже давно закінчитися, — заперечив Лугаль. — Тоді впіймайте річкових птахів. Зробить що—небудь! Відправте жінок з охороною на той берег, нехай позбирають ягоди та горіхи!
—    Мені шкода, але вони ще не дозріли, щоб їх збирати… — сказав Майстер торгівлі. — Ми, звісно, можемо відправити негоціантів до лісових племен та запропонувати їм наші найкращі товари за найнижчою ціною. Та обміняти їх на їжу. Що поробиш, коли наші печатки більше ніде не приймають, бо ми не в змозі обміняти їх на відповідну кількість глечиків із збіжжям або худоби.  У всіх наших сусідів те ж саме що й в нас — їжа стала дорожчою за срібло та золото. Наші товари більше нічого не варті, поки не дозріє новий врожай…
—    Щось він дозріває занадто довго, — сказав Лугаль. — ще минулого року у нас вже розпочинали жнива. А зараз? 
Він подивився на писаря, який завзято записував всі розмови на листах із тростини.  
—    Я не дозволяв тобі записувати цю розмову, Мирушо! — сердито гукнув Лугаль.
Писар здригнувся вiд крику, зупинився та налякано подивився на правителя. Каламар, який він тримав на колінах, перевернувся. Чорна пляма розплилася на його сарі та вже забруднені коліна. 
—    Який ти незграбний, телепню! — роздратовано гукнув лугаль. — Добре що ти німий, і не дратуватимеш мене своїм базіканням!  Візьми всі ці листи та кинь їх у вогонь! Треба знову розпалити вогнище. Все, що ти тут почув, не має бути відомим за межами цих стін! Пиши наказ: "Зібрати всіх, хто має право засідати у Раді Старійшин нашого міста завтра ввечері після заходу сонця. Лугаль милістю богів та волею людей". Зроби копії наказу та рознеси їх радникам. Щоб всі сорок радників отримали послання. Ти знаєш, де вони мешкають. Рознеси всі,  навіть якщо це займе всю ніч. Візьми з собою двох охоронців з моєї варти! Напиши про це окремий наказ, та приклади до нього печатку. Бо зараз вночі на вулицях стало небезпечно. Але, спочатку йди до купальні та помийся! 

***
Очеретяні стіни Зали Рад здригалися від поривів вітру. Це була єдина будівля у всьому місті, побудована за старою традицією. Потім, як про це переказували у легендах, прийшли боги, і веліли все будівлі зводити тільки з цегли, а всю цеглу робити в пропорції 1: 4: 2 і ніяк інакше. Люди, що населяли країну Мелукха, дотримувалися цієї традиції багато століть. Навіть лугаль не мав свого палацу, а жив як і всі заможні містяни — у  двоповерховому цегляному будиночку. Мируша, сидячи на маті в темному кутку, зіщулився від холоду і поправив леопардову шкуру, накинуту на плечі. Писар повинен сидіти, не видний і не чутний, поки його не покличуть. Бо така доля кожного слуги...