Розділ 21

Адам і Ліліт наблизилися до будинку його батьків. Цей простір завжди здавався Адаму чужим — просто місце, де можна було залишитися, але не дім. Він рішуче відчинив двері й зайшов усередину.

— Це ненадовго, — кинув Адам через плече, прямуючи до своєї колишньої кімнати. Він дістав рюкзак і почав збирати речі швидкими, впевненими рухами.

Раптом двері скрипнули, і в кімнату зайшли його батьки. Мати, Тереза, здавалася стривоженою, її руки нервово стискали край хустки. Батько тримався рівно, але його очі, глибокі й темні, виражали більше, ніж він дозволяв собі сказати.

— Ти справді збираєшся піти? — запитала мати. Її голос був тихим, але у ньому бриніло прохання.

Адам підняв погляд від речей, які складав, і повернувся до них.

— Так, — відповів він коротко. У його словах не було вагань, лише холодна впевненість.

Мати зітхнула, притиснувши хустку до губ, наче це могло стримати її емоції. Вона хотіла щось сказати, але батько поклав руку їй на плече. Його голос, хоч і глухий, прозвучав твердо:

— Ми підемо з тобою.

Адам застиг на мить, здивовано дивлячись на них. Але перш ніж він устиг щось сказати, у дверях з’явилася його сестра. Її обличчя було блідим, але в очах світилася рішучість, яка видавала її зрілість, що перевершувала вік.

— Я теж піду, — сказала вона, стискаючи кулаки. Її голос був не гучним, але кожне слово билося впевнено.

За кілька хвилин у будинку почала збиратися і решта. Це були ті, хто більше не міг терпіти старійшин і події останніх днів. Молоді воїни, які давно сумнівалися в лідерах, кілька жінок, що втратили близьких, і навіть старий коваль, чия спина згорбилася від років роботи.

— Ми підемо з тобою, — сказав один із воїнів, його голос звучав переконливо.

— Ми більше не можемо залишатися тут, де немає честі, — додала жінка, дивлячись прямо в очі Адаму.

Адам обвів їх усіх поглядом, зупинився на Ліліт, яка стояла трохи осторонь, але спостерігала за всім уважно. Вона підійшла ближче й торкнулася його руки, привертаючи увагу.

— Нам треба зайти до бару, — тихо нагадала вона. — Магнус повинен знати, що трапилося.

Адам кивнув, потім звернувся до зібраних:

— Завтра — ваш остаточний вибір. Я не обіцяю вам легкого шляху. Я не маю багатств, не маю землі, але маю одне: волю до змін. Якщо ви готові почати все з нуля, приходьте до бару.

Його слова впали важко, як камінь у воду, але в очах багатьох зібраних запалювалося полум’я надії.

Коли всі пішли, будинок знову оповила тиша. Адам і Ліліт вийшли на вулицю, де свіже повітря вітало їх, ніби підштовхуючи до нового життя.

— Ми впораємося, — промовив він, подивившись на Ліліт.

Вона відповіла йому кивком, її очі сяяли спокоєм і впевненістю:

— Ми впораємося, — повторила вона, і в її голосі була обіцянка, яку вони обоє збиралися дотримати.

Адам і Ліліт увійшли до бару, і звичне тепло місця зустріло їх, але цього разу воно було іншим. Зазвичай дерев’яні стіни, обшарпані, але міцні, здавалися привітними, як обійми старого друга. Сьогодні ж Ліліт відчула напругу в повітрі.

Магнус стояв за стійкою, протираючи склянку своєю звичною неквапливістю. Його широкі плечі, вигнуті з роками, усе ще випромінювали силу, а сиві пасма у волоссі додавали його образу мудрості. Побачивши їх, він одразу відклав склянку й рушник, уважно вдивляючись у їхні обличчя.

— Ну, нарешті, — сказав він, його низький голос був, як завжди, спокійним, але з ноткою полегшення. Він кивнув, запрошуючи їх підійти ближче. — Ви маєте вигляд, як ті, хто повернувся з бурі.

— Так і є, — відповів Адам, його голос був глибоким, але втомленим. У ньому відчувалася напруга останніх подій, але також і твердість людини, що пройшла через вогонь. — Нам потрібно поговорити, Магнусе.

Магнус на мить затримав погляд на Ліліт, наче перевіряючи, чи з нею все гаразд. Її очі, хоч і були сповнені втоми, залишалися ясними, і він кивнув сам собі, задоволений.

— Я так і думав, — сказав він просто, а потім жестом запросив їх за собою.

— Ідіть за мною, — додав він, обійшовши стійку. Його рухи були впевненими, як у людини, яка завжди знає, що робити.

Вони пішли за ним через знайомий простір бару, повз невелику групу відвідувачів, що продовжували стежити за ними краєм ока. Їхній шлях вів до кабінету Магнуса, маленької кімнати за стійкою, де завжди панувала тиша й затишок. У повітрі відчувався легкий запах старого паперу, змішаний з ароматом дерева та чогось гіркуватого, можливо, кави.

Кімната була обставлена просто, але кожна деталь видавала її власника. Письмовий стіл, потертий від багатьох років використання, був засипаний паперами, пером і чорнильницею. На стелажах стояли книги з потертих обкладинках, а поруч — кілька старих пляшок, які нагадували, що кабінет належав власникові бару. На стінах висіли картини: один морський пейзаж і кілька портретів, які, здавалося, належали його родині або друзям.

Магнус сів за стіл, його стілець скрипнув, як завжди. Він подивився на них із легким нахилом голови й жестом запропонував сісти.