Розділ 20

Адам і Ліліт вийшли з печери, і здавалося, ніби сама земля затамувала подих. Повітря зовні було важким, майже задушливим, наповненим густою напругою, яка нависала над простором, немов грозова хмара. Сонце стояло низько, його розжарені відблиски заливали все навколо кривавим сяйвом. Небо, залите червоним і золотим, мало такий вигляд, ніби на ньому проступили сліди давніх боїв.

Перед входом у печеру зібралися старійшини, і кожен їхній погляд був, мов удар ножа. Їхні постаті застигли, але напруга в їхніх позах кричала голосніше за будь-які слова. Їхні очі блищали під загравою сонця, іскри роздратування і тривоги розривали тишу.

Серед них вирізнявся Вігго. Його обличчя було, як вирізьблене з каменю: вилиці стислися, погляд палав гнівом. Його рука ледве помітно здригнулася, коли Адам і Ліліт з’явилися на світлі. Він примружився, його губи ледь розійшлися, і крізь них вирвався тихий, але насичений ненавистю шепіт:

— Неможливо...

Це слово було майже беззвучним, але його значення змінило все. Вігго Брейвхуд не міг приховати шоку, який промайнув у його очах, перш ніж він опанував себе. Він не чекав цього. Адам мав загинути в печері. Це було майже гарантовано: отрута, пастки, зусилля найманців — усе було спрямовано на те, щоб ритуал перетворився на його кінець.

Але Адам був живий. І не просто живий, а виходив із печери разом із цією лисицею.

Вігго відчував, як під ногами немовби тріщить земля. Його плани, продумані до дрібниць, починали валитися. Він не міг цього допустити. Гнів, що вже кипів усередині нього, почав вирувати сильніше. Він швидко оцінив ситуацію, шукаючи спосіб повернути контроль. Ідея прийшла миттєво: якщо Адам вижив, отже, це була її робота.

«Вона маніпулювала ним, — промайнуло в його голові. – Вона затягнула його в це, вона зруйнувала все!»

Вігго зробив крок уперед, і його обличчя, що досі було сповнене люті, застигло в масці владної зневаги.

— Що це означає?! — гаркнув він, і його голос прогримів над натовпом, наче грім. Його рука різко змахнула, вказуючи на Ліліт, і цей жест був, мов виклик. — Чому ця… лисиця тут?!

Слово «лисиця» він вимовив із такою отрутою, що люди навколо обмінялися тривожними поглядами. Його очі палали ненавистю, яка шукала виходу.

— Вона не мала права втручатися в ритуал! Її присутність тут — це зрада наших законів! — Вігго говорив дедалі голосніше, його слова звучали, мов удари молота, спрямовані на те, щоб знищити будь-який опір.

Артур Слоудан, який стояв поруч, підтримав його майже одразу, його голос різав повітря, як сталь:

— Вона затуманила його розум, використала свої хитрощі, щоб захопити його! Вона маніпулювала ним від самого початку, і тепер ми бачимо результат її інтриг!

— Це очевидно, — додав Свен Шрайс, його голос був похмурим і незворушним, як удар кувалди. — Фенрір ніколи б не обрав такого, як він, якби не її вплив.

Вігго, помітивши, як його слова підживлюють гнів натовпу, підняв руку, жестом закликаючи людей до дії.

— Ви всі це бачите! — вигукнув він, і його голос лунав, мов грім, що розсікає небеса. — Вона обдурила його! Лисиці завжди були майстрами обману, і ця — не виняток!

Його пальці різко вказали на Адама, і його обличчя скривилося в зневажливій посмішці.

— Як довго ти був у її пастці? — запитав він гучно, його слова були заряджені люттю і сарказмом. — Як довго ти дозволяв їй водити тебе за ніс, підкоряючись її хитрощам?!

Натовп, що стояв позаду, почав перешіптуватися, а потім вибухнув вигуками.

— Це все її провина! — закричав хтось із натовпу.

— Вона зіпсувала ритуал!

— Лисиці завжди приносять руйнування!

Артур підняв голос, додаючи жару в полум’я:

— Вона втрутилася, щоб змінити волю Фенріра! Її хитрощі зруйнували те, що мало бути священним!

— Це не просто порушення, — додав Свен, його очі звузилися. — Це образа нашого бога й нашого клану.

Вігго, задоволений розгортанням подій, зробив ще крок уперед. Його голос знову здійнявся над шумом:

— Вона тут лише для того, щоб обманювати й руйнувати! Вона використала Адама, щоб зірвати церемонію. Її хитрощі не залишають сумнівів: вона маніпулювала не лише ним, а й усім, що відбувалося!

Його слова були наче вибух, що спровокував новий шквал вигуків.

— Вона не повинна була бути тут! — вигукнув хтось із натовпу.

— Лисиці не заслуговують на довіру!

— Це вона винна!

Люди почали рухатися ближче, їхні обличчя були наповнені злістю, а погляди блищали ненавистю. Жриці, які стояли осторонь, мали розгублений вигляд, але мовчали, боячись виступити проти Ради.

Гул натовпу набирав сили, голоси змішувалися в хаотичний шквал звинувачень і ненависті. Вігго стояв попереду, його обличчя застигло в злій тріумфальній посмішці. Але ця мить була останньою для його переможного настрою.

— Досить! — голос Адама, низький і різкий, прорізав гамір, мов блискавка, яка розтинає нічне небо.