Розділ 19

Адам ступив крізь портал, і світло раптом згасло. Його ноги торкнулися твердої землі, холодне повітря печери огорнуло його, а навколо розлилася знайома темрява. На мить він завмер, відчуваючи, як усе всередині нього пульсує: відчуття нового і старого змішувалися, але щось інше раптом привернуло його увагу.

Попереду, у тремтливому світлі, що ледь розганяло темряву печери, стояла вона. Ліліт. Її постать була незворушною, але настільки живою, що в Адама перехопило подих. Дев’ять хвостів розпливалися за її спиною, здавалося, що вони утворювали навколо неї сяйливу ауру, яка рухалася разом із невидимим ритмом її дихання.

Її обличчя залишалося спокійним, але цей спокій був показним. У її очах світилися емоції, які вона намагалася приховати. Це був погляд, у якому змішалися тривога й полегшення, радість і тихий докір. Але найголовніше — це був погляд людини, яка чекала. Чекала лише на нього.

Вона стояла так, ніби час для неї зупинився в моменті, коли він зник. Але тепер, коли він повернувся, усе знову ожило. Її хвости злегка ворухнулися, а легка, ледь помітна усмішка торкнулася її губ. Це була не просто усмішка радості чи полегшення. У ній була відповідь на всі питання, які крутилися в його голові: вона вірила, що він повернеться.

Адам відчув, як щось стислося в грудях. Перед ним була вона — сильна, впевнена, але водночас тендітна й беззахисна. Його Ліліт, яка завжди була поруч, навіть у найтемніші моменти. Усе, через що він пройшов, усе, що зламало б іншого, тепер здавалося дрібницею, бо вона стояла тут, жива й чекала на наього.

Він не міг відірвати від неї очей. Її постать, освітлена слабким сяйвом, здавалася йому єдиним справжнім у цьому світі. І її очі, сповнені мовчазної любові, палали яскравіше, ніж будь-яке світло.

— Ліліт, — прошепотів Адам, його голос розбився, ледь вихопившись із грудей. Усе, що він відчував, захлиснуло його з такою силою, що на мить він не міг навіть дихати.

Вона підняла погляд, і її губи вигнулися в слабкій усмішці. Цей вираз був простим, але він розтопив усі його страхи, залишаючи тільки безмежну любов.

— Ти не поспішав повернутися, — промовила вона. Її голос був рівним, але Адам чув у ньому ту саму ніжність і хвилювання, які були й у нього самого. Очі Ліліт блищали, видаючи її справжні почуття.

Його стриманість, яка тримала його досі, розлетілася на шматки. Усе, що було накопичене за цей час: тривога, біль, кохання, — вирвалося назовні. Він кинувся до неї, рухаючись так швидко, що навіть не пам’ятав моменту, коли скоротив відстань між ними.

Він обійняв її з такою силою, ніби боявся, що вона зникне в нього з рук. Її тіло було теплим і справжнім, і це відчуття вдарило його сильніше за будь-яку битву. Його пальці стискали її талію, його груди притискалися до її грудей, а її подих торкався його щоки.

— Ти… — почав він, але замість слів нахилився до неї, забуваючи про решту, і поцілував її.

Цей поцілунок був пристрасним і відчайдушним. Його губи жадібно впивалися в її, у ньому була вся сила того, що він боявся втратити. Його руки піднялися вище, торкнулися її шиї, пальці вплелися в її волосся, ніби він хотів утримати її тут, тільки для себе.

Ліліт відповіла йому з тією ж пристрастю. Її руки із силою обхопили його плечі, вона тягнула його до себе ближче, її рухи були такими ж гарячими, як і його. Їхній поцілунок був розмовою без слів, моментом, у якому існували тільки вони.

Коли вони відсторонилися, їхні подихи змішалися, а очі пильно дивились один на одного.

— Ти… ти просто ідіотка, — сказав він, але його голос тремтів від емоцій. — Ти навіть не уявляєш, як я боявся. Якби щось сталося… якби я тебе втратив…

Ліліт трохи здивовано підняла голову, але її усмішка не згасала.

— Нічого не сталося, — спокійно відповіла вона. — Я знала, що ти повернешся.

— І це не дає тобі права ризикувати собою, — сказав він, його пальці все ще стискали її плечі. — Більше так не роби. Обіцяй.

— А якщо буде потрібно? — відповіла вона, трохи нахиливши голову.

Адам витримав її погляд, але потім зітхнув, ніби розумів, що вона права.

— Тоді я завжди буду поруч, щоб зупинити тебе, — відповів він.

Вона легко розсміялася, а потім притиснулася до його грудей.

— Адаме, ти такий... — почала вона, але зупинилася, знаходячи потрібне слово. — Такий ти.

— І я такий лише через тебе, — відповів він, обіймаючи її ще міцніше.

Адам відпустив її плечі, але його руки ще не знайшли спокою. Вони залишилися біля її талії, ніби він боявся, що вона може вислизнути, зникнути, якщо він ослабить хватку. Його очі, усе ще наповнені тривогою, обшукували її обличчя, шукаючи хоч найменшої ознаки болю або втрати.

— Що з тобою сталося? — запитав він тихо, але кожне слово було сповнене хвилювання. — Коли ти штовхнула мене в портал... що було далі?

Її очі опустилися на підлогу, а губи злегка зімкнулися, ніби вона намагалася стримати емоції. Вона повільно вдихнула, перш ніж підняти погляд.

— Коли я врятувала тебе й залишилася там… — почала вона, її голос був тихим, майже ламким. — Коли портал закрився, я була щаслива, що зуміла врятувати тебе, але в той момент стало страшно… так страшно, що залишилася сама. Сил відбиватися від нападників майже не залишилося, і якоїсь миті здавалося, що скоро все закінчиться, тоді...