Розділ 18

Адам повільно розплющив очі, і першої миті його огорнула лише тиша. Голову ніби обплутували павутини, а тіло відчувалося важким, немов він пролежав у глибокому сні цілу вічність. Його пальці торкнулися холодної підлоги з гладенького каменю, а в повітрі відчувався запах воскових свічок, старого дерева й чогось гіркувато-пряного.

Він підвів голову й побачив кімнату, яка здавалася нескінченною. Стіни простягалися вдалину, і їх неможливо було розгледіти до кінця — вони губилися в напівтемряві, мов обрій у тумані. Уздовж стін стояли високі різьблені стовпи з темного дерева, кожен прикрашений візерунками, що зображали сцени битв, звірів і богів, які зливалися в єдину симфонію стародавньої сили.

Між стовпами горіли свічки, полум'я яких тремтіло, відкидаючи довгі тіні. Світло від них ледь освітлювало стіни, які теж були покриті малюнками. Червона, чорна та золотава фарби створювали химерні образи воїнів, кораблів і істот, схожих на величезних вовків.

Стеля, висока і вкрита балками, була схожа на дах довгого дому вікінгів, а на підлозі лежали шкури звірів. У центрі кімнати стояв масивний стіл, прикрашений різьбленнями у формі переплетених ланцюгів, і великий трон із чорного дерева, що мав такий вигляд, ніби міг витримати навіть найсильнішого воїна.

Та все це лише доповнювало головний образ, що захопив його увагу.

У самому центрі кімнати, на узвишші, лежав він — вовк.

Фенрір.

Величезна істота із чорно-сріблястою шерстю, яка здавалася водночас гладкою і колючою, мов леза. Його тіло випромінювало неземну силу: м’язисте і граціозне, воно поєднувало в собі міць і дикість. Глибокі жовті очі вовка дивилися на Адама, і в них палахкотів спокійний, але невблаганний вогонь.

З пащі Фенріра виднілися довгі, гострі ікла, але при цьому його вигляд був незвичайно спокійним. Величезні лапи із загнутими кігтями лежали на підлозі, а хвіст плавно коливався, видаючи в ньому живу істоту, а не статую. Його присутність заповнювала кімнату, ніби сам простір підлаштувався під нього.

— То ти прийшов до тями, — промовив він. Його голос був низьким, оксамитовим, сповненим несподіваної ніжності, яка контрастувала з його зовнішністю.

Адам мимоволі відступив, його тіло ще слабке, а мозок намагався збагнути побачене.  — Ти… це ти? — запитав він, ковтаючи повітря.

Вовк повільно нахилив голову, його очі дивилися на Адама з якимось теплом, якого той зовсім не очікував.

— Так, це я, — м’яко відповів Фенрір, і його голос знову звучав, ніби він відлунював у стінах цієї нескінченної кімнати.

— Ти… ти справжній, — сказав Адам, досі не вірячи власним очам.

— І ти теж, — відповів вовк із легкою посмішкою, що здавалася майже людською. Він піднявся на лапи, і кожен його рух був плавним, немов він міг у будь-яку мить зникнути й знову з’явитися.

— У тебе вийшло, Адаме, — продовжив Фенрір, дивлячись на нього пильно. — Ти пройшов.

— Пройшов? — повторив Адам, його голос тремтів.

— Так. Ти витримав усе: біль, отруту, страх і смерть, які чатували за кожним кроком. І тепер ти тут, у місці, де перебувають ті, хто готовий отримати силу.

Адам не знав, що сказати. Його розум був переповнений питаннями, але одне залишалося головним:

— Ліліт… — прошепотів він, а потім різко підвів голову й закричав: — Вона залишилася там! Одна, проти них! Я маю повернутися!

Він спробував піднятися, але ноги не слухалися, а тіло здавалося розбитим. Його пальці ковзнули по холодній кам’яній підлозі, коли він знову впав, зашипівши від болю.

Фенрір, спостерігаючи за ним, підняв голову. У його жовтих очах не було поспіху, лише спокійна сила.

— Тобі не потрібно хвилюватися, — промовив він тихо, але його голос пролунав у кімнаті, як удар дзвону.

— Що? Як ти можеш таке говорити? — Адам підвів голову, його очі блищали від гніву й відчаю. — Ти навіть не знаєш, що там відбувалося!

Фенрір підійшов ближче, його рухи були плавними, але в них відчувалася нездоланна міць.

— Я знаю більше, ніж ти думаєш, смертний, — сказав вовк, нахиляючи голову. — Ліліт пройшла через портал слідом за тобою.

— Що? — Адам застиг, ніби слова Фенріра оглушили його. — Але я бачив, як вона залишилася там. Як… як це можливо?

Фенрір зупинився перед ним, його шерсть у світлі свічок видавалася майже примарною.

— Портал — це не стіна, Адаме. Це двері, і ці двері ведуть сюди. Усі портали пов’язані між собою. Усі вони — частина вузла, який тримає світи разом.

— Але як? — Адам дивився на нього з недовірою, хоча слова вовка звучали так переконливо.

— Ліліт сильна, — сказав Фенрір. Його голос був твердим і спокійним, мов течія річки. — Вона знала, що робить. Вона увійшла в портал після тебе і пройшла свій шлях.

Адам відчув, як розпач повільно розчиняється в його грудях, хоча його серце ще не перестало тривожно калатати.

— І вона… вона в безпеці? — запитав він тихо, майже боячись почути відповідь.

Фенрір кивнув.

— Так. Тепер із нею все добре. Вона тут, у цьому вузлі. Її випробування завершилося, як і твоє. Ви обидва вижили.