Розділ 17

Темрява печери огортала Адама, тиснула, наче живий ворог, намагаючись поглинути його. Вона була щільною і задушливою, здавалося, навіть повітря зникло. Гнилий запах сирості та чогось розкладеного змішувався із затхлим повітрям, заповнюючи його легені, немов намагався задушити зсередини.

Він уже пройшов крізь зграю духів. Їхні обличчя були скривлені в жахливих гримасах: замість очей — глибокі, чорні дірки, з яких сочилася темрява, а роти роздиралися в беззвучному крику. Їхні тіла були напівпрозорими, облізлими й довгими, мов у павуків. Вони шепотіли слова, які звучали одночасно знайомо й чужо, пробиваючись у його свідомість, мов гострі голки.

«Ти ніколи не досягнеш свого… Залиш її. Вона не чекає на тебе. Ти нічого не вартий…»

Голос здавався голосом власних думок, але Адам тримався. Його голова розривалася від цього шепоту, руки тремтіли, а ноги ледве не підкошувалися, але він ішов уперед, зубами стискаючи силу, яка тримала його живим.

І коли здавалося, що духи відступили, новий жах вирвався з темряви. Спочатку він почув шурхіт, схожий на звук тисяч лап, що ковзали по камінню. А потім з’явилися вони.

Це були монстри, породження самої темряви. Високі, згорблені постаті, шкіра яких мала вигляд обпаленої, розтрісканої й огидно блискучої від слизу, що стікав із них. На їхніх довгих кінцівках росли кігті, схожі на криві іржаві ножі. Голови були непропорційно великими, з масивними щелепами, вкритими рядами жовтих зубів, що стирчали в різні боки. Їхні очі не світилися — це були глибокі, бездонні ями, які затягували в себе світло.

Запах, що виходив від них, був нестерпним. Гниле м’ясо, розкладання і метал, — він змушував шлунок перевертатися і майже викликав блювоту. Один із монстрів відкинув назад голову і видав звук, схожий на змішання шипіння змії та реву звіра.

Перший удар був несподіваним. Гострий, немов кинджал, біль пронизав Адама в боці. Він зойкнув, заточуючись, і побачив, як один із монстрів подався назад, склавши передні лапи, мов молотки, що тільки-но вдарили по його тілу. Кров просочувалася крізь його одяг, стікаючи тонкою гарячою цівкою.

«Тримайся», — пролунав у його голові голос. Він уже не знав, чи це власні думки, чи відчайдушний відгомін волі, але він тримався.

Монстри наступали, їхні рухи були швидкими й химерними, мовби їхні кістки могли згинатися в будь-який бік. Один із них стрибнув, і Адам відчув, як щось гостре ріже його плече. Біль був нестерпним, ніби шкіру роздирали розпеченими кігтями. Його ноги підкосилися, і він упав на коліна, затискаючи рану.

Темрява нещадно тиснула на нього, підсилюючи біль. Його тіло горіло, і кожен подих приносив нову хвилю болю, але він не міг зупинитися. «Ліліт… Я не здамся», — думка, яка тримала його живим, була його останнім щитом.

Один із монстрів підповз ближче, його кігті потягнулися в бік Адама. Але той зібрав усю свою силу, кинувши уламок каменю, що лежав поруч, прямо в бездонну яму, яка мала бути його оком. Монстр захрипів і завмер, але за мить інший уже був на його місці.

Адам зробив ривок, зібравши залишки сили. Він кинувся вглиб печери, спотикаючись, але продовжуючи бігти. Холод каменів і тягучий слиз монстрів, який залишився на його тілі, змішувалися з кров’ю, що крапала на землю, залишаючи криваві сліди. Його тіло горіло, кожен рух давався ціною нестерпного болю. Темрява, здавалося, ось-ось поглине його цілком. Але він знав, що має боротися. Він не міг зупинитися.

Адам спирався на кам’яну стіну, хапаючи ротом холодне, сире повітря. Тіло нило, кожен м’яз кричав від виснаження, а біль у ранах перетворився на постійний пульсивний фон, який уже важко було ігнорувати. Отрута повільно пожирала його зсередини, спалюючи залишки сил. Але навіть у цьому стані він ішов уперед.

Ліліт. Її образ тримав його на межі. Навіть коли ноги підкошувалися, навіть коли тьма перед очима заповнювалася блискавками болю, він знав, що повинен дійти до неї.

Раптом у повітрі щось змінилося. Темрява навколо здавалася неприродно глибокою, а вдалині почувся ледь чутний шурхіт. Адам напружився, інстинктивно підіймаючи руку з уламком каменю, який знайшов раніше.

— Ти все ще стоїш, — пролунало з темряви. Голос був холодним, позбавленим емоцій.

З тіні з’явилася перша постать. Потім друга. Третя. Три фігури в чорних масках, що приховували їхні обличчя, виступили вперед. На кожному з них були довгі темні плащі, а руки тримали короткі мечі, що блищали в примарному світлі печери. Маски були химерними, із гострими кутами, мов зламані черепи, які додавали їм загрозливого вигляду.

Адам не ставив запитань. Він і так знав відповідь. Вігго. Це була його робота. Усе вказувало на нього: холодний стиль убивць, їхня методичність і абсолютна впевненість у своїй перемозі.

Перший удар змусив його здригнутися. Один із нападників кинувся вперед, і навіть у виснаженому стані Адам устиг ухилитися, хоча відчув, як меч роздер тканину на боці. Різкий біль прорізав його тіло, але він не впав. Він ударив у відповідь, використовуючи уламок каменю, вдарив по масці нападника, змусивши того податися назад.

— Що ж, це буде весело, — посміхнувся другий убивця, його голос був хрипким і глузливим. Він атакував зі спритністю, яка здавалася нелюдською, змушуючи Адама відступати.

Кожен його рух віддавався пекельним болем. Кожен удар супроводжувався відчуттям, ніби його тіло розривається на частини. Але він боровся. Він тримався. Бо Ліліт чекала. Вона мала чекати.