Розділ 16

Легкий стукіт у двері розірвав тишу ранку. Адам розплющив очі, ще не повністю вирвавшись із глибини сну. Двері прочинилися, і в кімнату увійшла мати. Її обличчя було спокійним, але погляд видавав інше — потаємну тривогу, яку вона старанно намагалася приховати.

— Адаме, час вставати, — тихо сказала вона, зупинившись біля краю ліжка. Її голос був рівним, але в ньому відчувалася нотка напруги. — Старійшини прийшли. Ритуал ось-ось почнеться.

Хлопець повільно сів, провів рукою по обличчю, намагаючись скинути залишки важких думок, які заволоділи ним ще вночі.

— А Ліліт? — запитав він, швидко вдягаючись. У його голосі з’явилася нетерплячість, яку він не зміг приховати.

Тереза зітхнула, її погляд на мить відхилився, ніби вона не знала, як краще відповісти.

— Я не бачила її зранку, — нарешті промовила вона, її голос залишався м’яким, але тепер звучав відсторонено. — Та вона й не може тут перебувати. Ти ж знаєш правила, синку. Ті, хто не є частиною клану, не можуть бути присутніми на священному ритуалі.

Слова матері впали на Адама, мов каміння. Він кивнув, намагаючись не видати своїх почуттів, але в грудях щось стислося так сильно, що стало важко дихати. Він завжди знаходив у Ліліт сили, навіть коли вони мовчали одне перед одним. А зараз її не було поруч. І ця порожнеча здавалася майже фізичною.

«Вона не винна, що її тут немає», — промовив він подумки, намагаючись заспокоїти себе. Але біль через її відсутність залишався, наче розжарений ніж, що повільно проникає в серце.

Мати підійшла ближче, поклала руку на його плече. Її дотик був легким, теплим, як завжди, але цього разу він не приносив заспокоєння.

— Ти сильний, синку, — промовила вона ніжно. Її очі випромінювали любов, але й неприхований страх. — Все буде добре. Не переживай.

Адам глибоко вдихнув і злегка кивнув.

— Я намагатимуся, — відповів він, але напруга в його голосі була очевидною, навіть для нього самого.

Мати вийшла, тихо зачинивши за собою двері. Адам залишився на самоті, але не надовго. За кілька секунд двері знову прочинилися, і в кімнату увійшли жриці. Три постаті, закутані в довгі темні накидки, ковзнули до нього, їхні обличчя були напівзакриті тонкими тканинними покривалами, а погляди приховані в тіні.

Вони не промовили жодного слова. Їхні рухи були повільними, майже ритуальними, але напруга, яка витала в повітрі, була відчутною. Навіть їхня тиша здавалася чужою, майже ворожою.

Адам стояв у центрі кімнати, його тіло вже прикривала ритуальна пов’язка, яка була єдиною дозволеною тканиною під час обряду. Тканина обвивала його стегна, а на плечі й зап'ястя йому почали надягати важкі бронзові прикраси. Вони були холодними, мов лід, і натирали шкіру. Метал здавався незвично важким, тиснув на його плечі, але Адам не звертав на це уваги.

Коли жриці почали співати, їхні голоси піднялися в унісон, але несли в собі щось неприродне. Зазвичай ці пісні звучали велично й урочисто, але цього разу вони ніби були обтяжені чимось іншим — тінню прихованої загрози. Кожен звук ніби проникав глибоко під шкіру, пробуджуючи в Адамі не лише силу, а і тривогу.

Він відчував, як їхні погляди час від часу ковзали по ньому, немов шукаючи слабке місце, але ні одна жриця не наважувалася подивитися йому прямо в очі. Їхні рухи залишалися бездоганно точними, але в них бракувало тієї впевненості, яка зазвичай супроводжувала священні обряди.

У кімнаті стояла напруга, яка тиснула на кожного з них. Адам бачив, як пальці однієї зі жриць мимоволі здригнулися, коли вона зав’язувала один із вузлів прикрас. Він не промовив нічого, але це не вислизнуло з його уваги.

Коли останні штрихи були завершені, одна зі жриць жестом запросила його вийти.

Пісня жриць тягнулася слідом за Адамом, ніби важкий туман, але він майже не чув її. Кожен крок віддавався глухим ударом у його свідомості, зливаючись із гулом крові, що билася в його скронях. Повітря навколо було холодним, наповненим запахом сирої землі та старого моху. Але найважчим була не зовнішня атмосфера, а тиша всередині нього самого.

— Фенрір? — його думка прозвучала невпевнено, ніби сам факт цього запитання був надто великим тягарем.

На мить була повна тиша, але потім у його свідомості прорізався низький, потужний голос бога:

— Я тут, обраний. Говори.

Адам на кілька секунд затримав дихання, перш ніж продовжити:

— Що на мене чекає там? У печері?

Фенрір мовчав довше, ніж зазвичай, ніби обмірковував свої слова. Його відповідь була низькою, повільною, мов грім перед бурею:

— На тебе чекає випробування сили й гідності. Ти увійдеш у світ, де немає світла, лише темрява загублених душ. Тих, хто колись провалив це випробування. Вони чекатимуть на тебе, спробують зламати твою волю, відібрати твоє життя.

У грудях Адама щось стиснулося.

— Як я маю це пройти? Як їх здолати? — запитав він, намагаючись тримати голос упевненим, але в думках однаково з’явився відтінок сумніву.