Розділ 15

Ранкове світло пробивалося крізь віконниці, заливаючи кімнату м’яким золотавим сяйвом. Ліліт лежала нерухомо, вдивляючись у стелю, поки Адам спав поруч. Його обличчя було спокійним, але в кожній лінії вона бачила втому, біль і тягар, які він носив. Навіть уві сні його брови були ледь помітно насуплені, ніби він боровся з невидимими ворогами.

Вона обережно зняла його руку зі своєї талії, намагаючись не потривожити спокій, якого він так потребував. Але кожен її рух здавався важким, ніби вона не просто підіймалася з ліжка, а виривалася з його тепла й захисту.

Ліліт затрималася, вдивляючись у його обличчя. Її серце стискалося від болю. Вона знала, що це може бути востаннє, коли вона бачить його таким — спокійним, неушкодженим. Тягар цього усвідомлення тиснув на її груди, змушуючи дихати через силу.

— Ти впевнена?

Голос у її свідомості прозвучав несподівано, але був зовсім не чужим. Він був м’яким, але рішучим, мов відлуння її власних думок.

Ліліт здригнулася, але швидко зібралася.

— Так, — відповіла вона подумки, намагаючись зробити свій голос упевненим. — Я не дозволю їм завдати йому болю. Ти допоможеш мені?

— Звичайно. Я зроблю все, що буде необхідно, — відповів голос, сповнений спокійної сили.

— Добре… Дякую…

Тиша поглинула її, але ця розмова залишила слід, мов відлуння дзвону, що продовжує звучати навіть після того, як замовк.

Вона повільно вдяглася, кожен рух здавався нескінченним ритуалом. Її пальці ковзали по тканині з такою обережністю, ніби одяг міг розірватися від найменшого зусилля. Ліліт одягла легкий плащ, але її руки все ще тремтіли.

Вона зупинилася біля ліжка, дивлячись на Адама. Його обличчя було розслабленим, але навіть у цьому спокої вона бачила всі ті битви, які він уже виграв і які йому ще належало витримати.

Нахилившись, вона тихо, майже невідчутно, поцілувала його в лоб. Її губи торкнулися його шкіри, і на мить їй здалося, що її серце зупинилося.

— Пробач… — прошепотіла вона, ледь стримуючи сльози. Її голос був таким тихим, що його могли почути лише вони двоє, але навіть цього було достатньо.

Адам злегка поворухнувся, але не прокинувся. Ліліт затрималася на мить, вдивляючись у його обличчя, ніби хотіла запам’ятати кожну деталь.

Вона витерла вологі очі тремтячою рукою і нарешті випросталася. Її ноги були важкими, коли вона повільно йшла до дверей, намагаючись не озиратися.

Ліліт повільно крокувала через прохолодне подвір’я, намагаючись зібрати думки. Але раптом її увагу привернув ледь чутний схлип, який лунав із боку дерев. Вона зупинилася, прислухаючись. Звуки плачу долинали з тіні великого дуба, який стояв на краю галявини. Її серце стислося від цього звуку, настільки крихкого й безпорадного.

Заглядаючи між гілок, Ліліт побачила знайому постать. Еббі сиділа під деревом, обхопивши руками коліна. Її маленьке тіло здригалося від плачу, а схилена голова ховалася за завісою світлого волосся, що падало їй на обличчя.

Щось у цій картині боляче вдарило по серцю Ліліт. Вона завжди сприймала Еббі як зухвалу і вперту дівчину, яка ніколи не здавалася і не показувала слабкості. Але зараз перед нею була інша Еббі — невпевнений у собі підліток, який втратив опору. Її тендітність і беззахисність здавалися такими незвичними, що Ліліт мимоволі вагалася.

Зробивши крок уперед, вона відчула, як трава під ногами ще мокра від роси, а прохолодний вітер обережно обвівав її обличчя. Її дихання було тихим, майже нечутним, але серце билося швидше, ніби передчувало важливість цього моменту.

— Еббі? — тихо покликала вона, намагаючись, щоб у її голосі не було ні страху, ні осуду.

Дівчина здригнулася, ніби не очікувала, що її знайдуть. Її плечі ще сильніше напружилися, і вона спробувала витерти сльози долонею, але її руки тремтіли.

— Що ти хочеш? — буркнула вона, не підіймаючи голови. Її голос був хриплим від плачу, але в ньому все ще була спроба захиститися.

Ліліт не відступила. Вона зробила ще кілька кроків, але зупинилася на безпечній відстані, не бажаючи змушувати дівчину почуватися загнаною в кут.

— Я побачила тебе тут… ти плачеш. Що сталося? — запитала Ліліт лагідно, не зрушуючи з місця, але уважно вдивляючись в Еббі.

Дівчина знову сховала обличчя в долонях, але плечі все одно здригалися.

— Дай мені спокій, — прошепотіла вона, але в її словах не було справжньої злості. Це було радше прохання, яке ніхто не хотів почути.

Ліліт зробила ще крок, її голос залишався м’яким і теплим:

— Я не хочу тебе турбувати. Просто скажи, що тебе так засмутило.

Еббі нарешті підняла голову, її очі були червоні, а обличчя вкрите сльозами. Вона здавалася настільки юною, майже дитиною, яка не знала, як справлятися з усім тягарем, що звалилася на неї.

— Все це… — її голос зірвався, і вона знову витерла сльози долонею. — Я… я просто більше не можу.

Її слова прозвучали з відчаєм, який був настільки сильним, що Ліліт зробила останній крок і присіла поруч.