Розділ 14

Ранкова тиша здригнулася, коли подвір’ям прокотилося відлуння важких, рішучих кроків. Вони звучали зловісно, мов удари барабана, що супроводжує похоронний марш. Навіть повітря навколо здавалося густішим, насиченим невидимою тривогою.

Три постаті з’явилися на горизонті, повільно наближаючись до дому. Їхні силуети, мов тіні, рухалися чітко й невблаганно, несучи із собою щось важке, що відчувалося ще до того, як вони заговорили. Їхні обличчя були застиглими, мов висічені з каменю, кожна зморшка віддавала холодом і стриманою люттю.

Погляди старійшин були важкими, як тягар, що несе приречений. Їхній прихід був більше, ніж просто візит — це було мовчазне проголошення вироку. Навіть вітер, який раніше легко хитав верхівки дерев, зараз завмер, ніби побоювався порушити цей похмурий момент.

Коли вони зупинилися біля дому, їхні постаті відкидали довгі, неприродно темні тіні на землю. Здавалося, що навіть сонце уникало торкатися їх, залишаючи все в холодному напівсвітлі. Їхній прихід був передчуттям бурі, яку вже неможливо було зупинити.

Адам ступив уперед, зустрічаючи їх, наче виклик. Його плечі були розправлені, кожен рух віддавав стриманою силою, але очі залишалися холодними, мов крижані озера. Він знав, що ці люди не прийшли з добром, і в їхніх поглядах читалася прихована загроза.

Ліліт мимоволі стиснула руки в кулаки, намагаючись опанувати себе. Але всередині неї зростало відчуття, що ці троє принесли із собою щось більше за слова — передчуття біди, яке важко було пояснити.

Двері будинку тихо відчинилися, і на подвір’я вийшли Зак і Тереза. Їхні обличчя залишалися стриманими, але в поглядах горіла рішучість. Вони підійшли до Адама й стали поруч, мовчазно заявляючи: він не один.

Зак глянув на старійшин, його очі випромінювали виклик. Тереза, хоча й не вимовила жодного слова, поводилася так, ніби сама її присутність мала змусити противників відступити. Її спокій був не меншим викликом, ніж слова чоловіка.

Старійшини зупинилися, але лише на мить. Вони демонстративно проігнорували їхню появу, мов ті були примарами, що не заслуговують на увагу. Але саме ця байдужість була принизливішою за будь-які слова.

Лише Вігго на долю секунди зламав цю маску холодності. Його погляд ковзнув до Терези, і в ньому спалахнули біль і відчай. Це тривало лише мить, але Ліліт помітила, як у цій миттєвості віддзеркалилося щось глибоке, щось сховане за товстими стінами ненависті.

Проте вже наступної миті він перевів погляд на Зака, і його очі блиснули неприхованою люттю. Це була ненависть, яку неможливо було не помітити, настільки вона була палкою і дикою, що, здавалося, могла обпекти навіть на відстані.

Адам залишався незворушним, хоч Ліліт відчувала, як напруга в його тілі зростає. Він, як ніхто, розумів, що за цією показною байдужістю ховаються зовсім інші почуття — ті, які могли принести загибель.

Їй здавалося, що саме повітря стало важчим. Гнітючий холод, який супроводжував старійшин, пробирав її до кісток. Їхня присутність була схожа на тінь, що огортає все навколо, залишаючи після себе відчуття тривоги. Навіть світло, яке падало через гілки дерев, здавалося тьмянішим, немов сам світ остерігався дивитися на цих людей.

Напруга зависла у повітрі, як затишшя перед бурею. Зак зробив пів кроку вперед, не відводячи очей від старійшин. Його голос прозвучав низько, майже зневажливо:

— Свен. Артур. Вігго.

Старійшини лише обмінялися короткими поглядами. Свен трохи підняв підборіддя, ніби приймаючи виклик, але зберігав мовчання. Артур лише сухо кивнув, його обличчя залишалося незворушним.

Вігго, втім, затримав погляд на Заку довше, ніж було потрібно. Його губи скривилися в ледве помітній гримасі, яка могла бути як посмішкою, так і презирством.

— Зак, — холодно відповів він, промовляючи ім’я так, ніби смакував його. Потім його погляд ковзнув до Терези, затримавшись на мить, і повернувся до Адама. — Адам.

Адам зустрів його погляд без жодного слова, але напруга між ними була майже відчутною фізично.

— Старійшини, — коротко кинув він у відповідь, і його голос прозвучав так само холодно, як і їхній.

Тереза мовчала, але її очі залишалися спрямованими на Вігго. Її спокій був гострим, як лезо, і говорив більше, ніж будь-які слова.

— Ми підготували все для церемонії ініціації, — промовив Свен Шрайс. Його голос звучав рівно, але кожне слово, здавалося, відбивалося у повітрі, ніби виклик, кинутий самому небу. Погляд його сірого, мов камінь, ока впивався в Адама, ніби намагаючись знайти слабкість. — Якщо ти пройдеш ритуал, рада визнає тебе главою клану.

Адам не відповів, зберігаючи незворушність, але відчував, як слова важким ударом лягли на його плечі.

— Але якщо ні, — втрутився Артур Слоудан, його голос був схожий на шелест холодного вітру, — ти більше не матимеш права претендувати на цей титул.

Очі Слоудана звузилися, спалахнувши хижим блиском. Його постава була напруженою, як у хижака, що чекає на момент, щоб кинутися на здобич. Кожне його слово було націлене прямо в серце Адама, намагаючись викликати сумніви, змусити відчути невпевненість.

— Це твій шанс довести свою силу, — додав Вігго, зробивши крок уперед. Він зупинився так близько, що Адам майже відчув його гаряче дихання. Його голос був тихим, але сповненим отруйної впевненості. — І показати, що Фенрір не помилився.