Розділ 13

Ліс зустрів їх прохолодним ранковим повітрям, наповненим терпким ароматом мокрої кори та вологого моху. Низькі гілки сосен м’яко хиталися від легкого вітру, що час від часу доносив із собою запах прілого листя. Десь у далечині чулося скрипіння старих дерев і глухий крик птаха, що розтанув у тиші.

Адам ішов попереду, його кроки були важкими, але точними, наче він пробивав собі дорогу крізь невидимий туман. Ліліт дивилася на нього, відчуваючи, як від його тіла йде майже відчутна хвиля тривоги. Його рука була холодною і сухою, пальці стискали її, ніби боялися відпустити, але водночас у цьому дотику була якась нервозність.

— Ти як? — запитала вона нарешті, її голос прозвучав тихо, але проникливо, як теплий подих у холодному повітрі.

Адам на мить сповільнився, але не зупинився. Його відповідь пролунала швидко, майже відсторонено:

— Не знаю.

Ці слова зависли у повітрі, холодні, як ранковий вітер. Ліліт стиснула його руку трохи сильніше, намагаючись передати частину свого тепла, хоча пальці її теж почали мерзнути. Вона не знала, що саме його гнітило, але розуміла, що боротьба, яку він зараз веде, була не зовнішньою, а внутрішньою.

Коли вони наблизилися, Ліліт відчула, як Адам уповільнив кроки. Його пальці на мить сильніше стиснули її руку, і вона зрозуміла, що він теж нервує. Двері скрипнули, і в будинку почувся легкий шум — кроки, голоси. Потім двері різко прочинилися, і на порозі з’явилася жінка.

Тереза була стрункою і трохи згорбленою, з обличчям, на якому роки залишили свої сліди. Її очі — ті самі, що й у Адама, глибокі й виразні, — на мить засяяли, коли вона побачила сина.

— Адам! — вигукнула вона, її голос тремтів від радості, що не потребувала слів.

Вона зробила крок уперед, обіймаючи його так міцно, ніби боялася, що той знову зникне. Але її радість тривала лише мить. Її погляд раптово зупинився на Ліліт, яка стояла трохи осторонь, нерішуче притримуючи капюшон на плечах.

Очі Терези швидко змінилися: від здивування до настороженості. Її посмішка зникла, а брови ледь помітно зсунулися. У повітрі відчувалася зміна — ніби сонячний промінь раптово затьмарила хмара.

— Це Ліліт, — голос Адама був глухим, але твердим, кожне слово звучало як обітниця. Він зробив крок убік, щоб Ліліт стала в полі зору матері. — Вона моя пара.

Тереза застигла, її обличчя залишалося майже незворушним, але в очах промайнув цілий вихор емоцій: шок, сумнів, обережність. Здавалося, час у цей момент зупинився.

Ліліт відчула, як повітря стало важким, мов перед бурею. Її пальці трохи здригнулися, коли вона спробувала поправити накидку. Вона не відводила погляду від Терези, хоча серце гучно калатало в грудях.

Кілька секунд, які здалися вічністю, напруження нависло між ними. Але зрештою Тереза повільно кивнула, її рухи були стриманими, майже механічними.

— Заходьте, — сказала вона, відступаючи вбік і пропускаючи їх до дому. Її голос був рівним, але позбавленим теплоти, яка раніше була в її вітанні сина.

Зак сидів у кутку кімнати на важкому дерев’яному кріслі, що видавалося частиною самого будинку. Його фігура, велика й непохитна, здавалася висіченою з каменю. Густі брови затіняли його очі, але їхній погляд, спрямований на Ліліт, був холодним і колючим.

Він дивився на неї так, ніби намагався проникнути крізь її маску, розгадати її наміри, оцінити кожен рух. Ліліт відчула, як цей погляд обпалює її, змушуючи серце битися ще сильніше.

— Вітаю, — сказала вона, зібравши весь свій спокій. Її голос звучав тихо, але впевнено.

Зак не відповів, лише злегка нахилив голову, продовжуючи мовчазний допит своїм поглядом. Атмосфера в кімнаті була густою, ніби саме повітря наситилося недомовками й невисловленими запитаннями.

Адам нахмурився, переводячи погляд із батька на матір, але поки що нічого не сказав. Він знав, що ця напруженість — лише початок.

Хлопець зробив крок уперед, стискаючи руку Ліліт. Її пальці здригнулися, і він відчув, як вона ледь чутно затамувала подих. Повітря в кімнаті було густим, насиченим запахом дерева, старого воску і крихітної нотки вогкості, що пробивалася з кам’яних стін. Вогонь у каміні потріскував, але це був єдиний звук у просторі, де напруга могла б змагатися з тишею.

Адам глибоко вдихнув і, тримаючи голову високо, заговорив:

— Це Ліліт.

Його голос прозвучав рівно, але відлуння в кімнаті підсилювало кожне слово, надаючи їм ваги. Він зробив паузу, ковтаючи невидимий клубок у горлі, і продовжив:

— Вона моя. Моя пара.

Мовчання, яке настало після цього, було оглушливим. Тиша наповнилася звуком серцебиття Ліліт, яке вона відчувала у своїх скронях. Її долоні почали пітніти, але вона не відводила очей від Терези й Зака.

Тереза нахилила голову, її темні очі блиснули в напівтемряві, мов глибокі озера, у яких важко побачити дно. Зак залишався непорушним, його руки схрещені на грудях, а обличчя було кам’яним, але в очах читався холодний блиск, схожий на гостре лезо.

— Ти розумієш, що означає бути парою? — голос Зака пролунав так, ніби він звертався не тільки до сина, але й до самого себе. — Це не просто обіцянка, це не слова, які можна забути чи знехтувати. Це коли твоє серце б’ється в унісон з іншим. Коли ти відчуваєш її біль, ніби це твій власний. Її страх стає твоїм страхом. Її радість — твоєю єдиною метою.