Розділ 11

Адам стояв у центрі залу, де тиша була настільки густою, що кожен удар його серця здавався громом. Напруга повисла у повітрі, ніби стискаючи кожен кут приміщення, не залишаючи місця для втечі. Сімейна рада клану Вовків розмістилася півколом, а найголовніше місце посідав Віго Брейвхуд — його дядько, чий погляд горів неприхованою ненавистю, наче він спостерігав не за своїм родичем, а за ворогом, якого давно прагнув знищити.

Поруч із Віго сиділи інші старійшини, Артур і Свен, їхні кам’яні обличчя випромінювали холодну, безжальну силу. Усі вони, здавалося, дихали одним ритмом, налаштовані проти нього. Їхні погляди були не просто осудливими — вони віддавалися в душі Адама, як удари молота, даючи зрозуміти, що він тут зайвий, чужий, небажаний. Атмосфера навколо стискалася, ніби його присутність у залі була недоречною помилкою, яка потребувала виправлення.

Сутінки в залі густішали від присмаку ворожості, стіни ніби вбирали їхню ненависть, віддаючи її ще гучнішим шепотом, що лунав лише у свідомості Адама. Він усвідомлював: перед ним не було ні прихильності, ні бажання зрозуміти — лише незламна стіна гнітючого осуду, де кожен присутній вважав його тягарем, якого варто позбутися.

Віго сидів у своєму кріслі з неприхованою зневагою, уважно спостерігаючи за Адамом, як за чужим, негідним тягарем у залі ради. Його очі ковзнули по племіннику, здавалося, вишукуючи слабке місце, що можна було б зневажити. Нарешті, він почав говорити, а його голос був таким же холодним і гострим, як лезо.

— До мене дійшли чутки, — почав він із притиском, ніби кожне слово змушувало його відчувати відразу, — що ти, мій племінник, через усю свою «мудрість» зійшовся з лисицею. Лисицею, Адаме, — він навмисно повторив це слово, роблячи на ньому акцент так, ніби це було найгірше прокляття. — Нащадок роду Брейвхудів і лисиця. Чи ти взагалі розумієш, до якого рівня ти нас опустив?

Адам, зціпивши кулаки, відповів коротко, приховуючи свою лють:

— Так, це правда.

Віго злегка нахилив голову й коротко розсміявся, та в його очах блищала справжня лють.

— Ганьба, — прошипів він, обертаючись до старійшин. — Наш «благородний вовк» принизився до зв’язку з нікчемною лисицею. Це не союз, це огидна пляма на нашому роді. — Його голос посилився, стаючи дедалі жорсткішим. — Як ти міг допустити це, Брейвхуде?

Старійшини Артур і Свен похмуро кивнули на знак згоди. Артур, сидячи з непроникним обличчям, зневажливо кинув:

— Такий зв'язок не просто неприпустимий. Він ображає нашу природу, нашу кров.

Віго, з відтінком задоволення від підтримки, продовжив ще голосніше:

— Я і не дивуюсь. Ти, як і твоя сім'я, — його голос став різким, як батіг, — лише ганебна пляма для нашого роду.

Адам витримав паузу, повний гніву, але спокійно зробив крок уперед:

— Можете принижувати мене, скільки забажаєте. Але ви не маєте права говорити про мою сім'ю… і про мою пару.

Від цих слів старійшини глузливо переглянулися. Артур розсміявся вголос:

— Пару? — він вимовив це так, ніби це було щось абсурдне. — Та як може лисиця-альбінос бути парою для вовка? Це просто жалюгідне порушення порядку. Ти повинен це припинити.

— Ні, — твердо відповів Адам, його голос пролунав як виклик у заповненому тишею залі. — Я цього не зроблю.

— Можеш говорити, що завгодно, але ти підкоряєшся волі голови. І це далі не обговорюється.

— Ти впевнений, малий? Я відчуваю твій намір, але пам'ятай, що назад дороги не буде, — тихо пролунало у свідомості молодого вовка.

— Повністю впевнений.

Адам стояв у центрі залу, його темне, густе волосся ніби поглинало останні відблиски світла, а в сірих, мов каміння, очах клубочився шторм. Лють, яка роками пульсувала в його серці, зараз знаходила вихід. Він більше не боявся. Більше не відчував потреби терпіти їхню зверхність і ненависть. Зараз у нього була Ліліт — і задля неї, задля себе він готовий розірвати будь-кого, хто посміє йому погрожувати.

Із глибини його грудей вирвався низький рик, мов загроза перед бурею. Його тіло почало тремтіти від напруги, немов кожна його клітина пробуджувалася до життя. Повітря довкола стало густим, ніби насиченим невидимою силою. З Адама, мов хвилями, почав виходити темний туман, обволікаючи його постать. Його очі блиснули червоним світлом, перетворюючись із крижаних сірих на пронизливо-криваві, мов загрозливий світанок.

Тіло почало змінюватися. Він зігнувся, стискаючи руки, які на очах видовжувалися, перетворюючись на лапи з гострими кігтями. Навколо нього загустилися тіні, окреслюючи його постать так, що його обриси здавалися ще більшими, зловісними, немов він був вирізаний із темряви, створений для покарання і суду.

Він зробив один крок уперед, і цей крок пролунав, наче удар — смолоскипи затремтіли, а підлога відчула його присутність. У примарному світлі його волосся мерехтіло чорним шовком, хвилями огортаючи його обличчя з дикими, гострими рисами, від яких промайнули ікла. Його погляд зупинився на Віго, і той, мов за наказом, опустився на коліно, насилу проковтнувши свою гордість.

Старійшини Артур і Свен, які стояли осторонь, переглянулись, їхні очі застигли в жаху, а руки мимоволі тремтіли, коли вони зрозуміли, що цей молодий чоловік перед ними — справжнє втілення бога.