Розділ 9

Кілька днів потому Ліліт поверталася додому пізно ввечері, відчуваючи м’яке світло ліхтарів і прохолодний подих вітру, що ледь торкався її шкіри. Її думки знову і знову поверталися до тієї ночі, коли Адам з’явився на її порозі, втомлений і поранений, але такий рішучий. У тому мовчазному погляді, сповненому болю, вона вперше побачила його справжнього. З кожним днем, з кожною випадковою розмовою, він ставав для неї ближчим і важливішим. Поруч із ним вона відчула щось, чого раніше ніколи не знала — тепло, яке, здавалося, огортало її зсередини, сповнюючи її затишком і тихою радістю.

Але разом із цим почуттям зростав і страх. Гіркий, як присмак полину, він щоразу нагадував про себе. Що буде, якщо він дізнається, хто вона насправді? Кожен спогад про Адама був теплим і світлим, а її серце відгукнулось на нього ніжністю, яку вона не могла контролювати. Але коли він знатиме про її істинну природу, чи не зміниться цей погляд? Чи не зруйнує ця таємниця все, що зароджувалося між ними?

Ту ніч Ліліт пам’ятала, як найстрашніший кошмар, від якого вже ніколи не прокинутися. Їй було всього сім, коли її розбудив гуркіт кроків і зловісний шепіт у коридорі. Вона ледве встигла отямитися, як її схопила за руку бабуся. Її обличчя було блідим, по щоках текли сльози, але голос залишався спокійним і рішучим.

«Ліліт, швидко… тихо…» — прошепотіла вона, намагаючись не видати страху, що випирав із кожного її руху.

Вони поспіхом пробиралися темним коридором, прислухаючись до кожного звуку. Ліліт ледь встигала за бабусею, її маленькі ноги чіплялися за старий килим, а в грудях важко билося серце. Кожен скрип підлогою здавався вибухом, кожен крок — приреченістю. І раптом тишу розірвав крик, такий гострий і несамовитий, що здавалося, простір навколо затремтів.

«Не чіпайте її! Вона ж тільки дитина! Будь ласка…»

Цей голос, пронизаний болем, належав її матері. Ліліт завмерла, мов підкошена, а серце стислося так, що дихання перехопило. Їй здавалося, що цей крик тягнувся нескінченно, заповнюючи все — стіни, стелю, її власне тіло. Вона хотіла повернутися, кинутися до матері, сховатися в її обіймах, але бабуся міцно притиснула її до себе, змушуючи замовчати, придушити ридання, які вже рвалися назовні.

Удалині, звідки доносився крик, чулися важкі кроки, і незнайомі голоси, сповнені люті й жорстокості, зливалися в моторошний гул. Один із них пролунав особливо голосно:

«Тримайте її, чуєте? Дівчисько має бути тут! Вона — обрана богинею, ми не можемо дозволити їй втекти!»

Цієї миті Ліліт відчула, як у її душу вгризається страх, такий глибокий і незнаний, що від нього на долю секунди перестало битися серце. Вона знову спробувала озирнутися, побачити хоч якусь тінь, але бабуся різко потягнула її вперед, з очима, повними сліз і рішучості.

«Ми не можемо зупинятися, люба. Мусимо йти далі. Просто… не озирайся. Я благаю, Ліліт, не озирайся…»

Ці слова врізалися в серце Ліліт, зриваючи з неї останні крихти спокою. Вона зупинилася, намагаючись визирнути з-за бабусиного плеча, щоб побачити, що відбувається, але бабуся ривком повернула її до себе і, дивлячись на неї заплаканими очима, видихнула: «Не зараз, дитино. Не зараз. Ми мусимо бігти».

Вони зупинилися лише тоді, коли ніч, темна й безжальна, повністю поглинула їх. Ліліт важко дихала, дивлячись на бабусю, яка, затамувавши сльози, лише міцніше стиснула її руку. Вони пробиралися тихими стежками, ховалися в тіні дерев, огинаючи дороги й людні місця. Лише світанок застав їх у маленькому, незнайомому містечку біля пристані. Там вони знайшли старий занедбаний корабель, і бабуся, стиснувши всього декілька монет, домовилася з капітаном, який готовий був узяти їх на борт.

Корабель, розрізаючи хвилі, віддаляв їх від усього, що Ліліт знала — від її дому, від матері, від дитинства. Холодний морський вітер обдував її обличчя, а бабуся, ні на мить не відпускаючи її руки, час від часу шепотіла заспокійливі слова. Їхня подорож у невідомість тривала довго, без відчуття часу чи напрямку, доки одного дня вони не побачили нову землю.

І єдині слова, що вона чула усю ніч у підсвідомості були «Пробач… Я не думала, що так буде. Пробач». Але що це за голос і що він означав, дівчинка зрозуміла пізніше.

У цьому новому місті їм майже одразу пощастило натрапити на людину, яка стала їхньою надією та захистом. Господар маленького, затишного бару, з мудрими очима й щирою посмішкою, побачив у них більше, ніж просто незнайомих мандрівниць. Він дав їм притулок, роботу, а головне — безпеку. Під його захистом Ліліт і її бабуся змогли почати нове життя, хоч і з пам'яттю про той жахливий день, який переслідував Ліліт у снах.

Бабуся завжди казала, що бути обраною богинею — це дар, благословення, але Ліліт роками відчувала зовсім інше. Ще тоді, у дитинстві, коли крізь морок тікала разом із бабусею, коли дикий крик матері ще стояв у неї у вухах, вона могла звинувачувати тільки себе. «Це прокляття, а не дар», — тихо шепотіла вона собі впродовж тих багатьох років, що тягнулися наче вічність. І щоразу, коли бабуся знову називала її особливою, Ліліт хотілося втекти ще далі — втекти і від цієї сили, і від богині, і від себе.

Час минув, а разом із ним біль трохи притих, сховавшись у глибині її душі. Та ось тепер, з появою Адама, усе це почало повертається до неї, з більшою силою і з новою тривогою. Її почуття до нього щодня ставали сильнішими, змішуючи хвилювання з бажанням захистити його. Усе це розпалювало її страх — адже вона знала, що богиня нікуди не зникла. І тепер, уникаючи своєї природи, вона могла б зробити тільки гірше, поставивши під удар не себе, а його.