Розділ 8

Каїн стояв у самому центрі церемоніального залу клану вовків, який потопав у тьмяному золотавому світлі смолоскипів. Приміщення, як величезний кам'яний звір, нависало над ним, віддаючи примарним відблиском від темних, масивних стін, наче вбирало кожен звук і дихання. Високі склепіння підносилися, підтримувані дерев'яними колонами, що скидалися на переплетені стовбури дерев — їхні вигини і вузли були такими, ніби колони виросли із землі, відображаючи природу клану. Здавалося, ці колони зберігали пам’ять поколінь, кожна гілка і вирізьблений символ дихали історією древніх воїнів.

Стіни прикрашали стародавні символи клану: витончені малюнки вовків, переплетені з деревами й міфічними образами. У центрі однієї зі стін висів великий круглий барельєф із зображенням величного вовка — Фенріра, легендарного бога клану. Його очі, здавалося, стежили за кожним рухом у залі, вкриваючи всіх присутніх відчуттям невидимого погляду й потужної сили.

Повітря було наповнене запахом розпеченого металу і старого дерева, перемішаним із легким ароматом полину та інших трав, що тліли в курильницях біля стін. Вогонь у смолоскипах тріщав, наче звертався до кожного з присутніх, злегка підіймаючись від кожного поруху повітря, ніби зал сам втягував кожен подих присутніх у себе. Здавалося, що навіть самі тіні тут оживають, танцюючи в ритмі стародавніх пісень, які лише відлунюють у підсвідомості клану.

Каїн стояв у центрі залу, відчуваючи на собі важкі погляди трьох старійшин, що спостерігали за ним із непроникною суворістю. Велич церемоніального простору, зазвичай сповнена гордості й сили, тепер здавалася гнітючою — він почувався ніби під невидимим пресом, якого уникнути було неможливо. У його душі клекотіла ледь прихована зневага, змішана з дрібкою страху, який віддавна був частиною його стосунків із цими незмінними хранителями клану.

Перед ним сиділи три старійшини — уособлення суворих традицій, від яких так важко було вирватися. Їхні погляди були гіркими, а самі вони скидалися на холодні статуї, що віками зберігали владу й не мали наміру відпускати її. Їхня зверхність, здавалося, заповнила весь зал. Каїн відчував, що вони бачать у ньому не людину, а лише знаряддя для підтримки їхніх стародавніх ідеалів.

Старійшина ліворуч Свен Шрайс, закутаний у вовчу шкуру, мав такий вигляд, ніби століттями сидів у цій залі, непорушний і холодний. Його зморшкувате обличчя та пронизливий погляд були позбавлені життя, мов камінь. Кожен його рух видавався повільним, навіть ледь неприродним — від нього віяло стародавнім мороком, ніби він прийшов із минулого, яке давно варто було забути.

Центральний старійшина Віго Брейвхуд, батько Каїна, мав крижаний погляд, який був здатен змусити здригнутися будь-кого. Його очі, сповнені непохитної влади, зустрілися з очима Каїна, але в них не було батьківського тепла — лише очікування і прискіпливий аналіз. Він роздивлявся сина, ніби оцінював новий інструмент, чи готовий він стати частиною великого механізму клану. У душі Каїна знову спалахнула хвиля роздратування й гіркоти, яку він із дитинства навчився приховувати під маскою слухняності.

Праворуч сидів третій старійшина Артур Слоудан, трохи менш загрозливий на вигляд, але його пильні очі й напружена поза видавали лідера, який звик керувати силою і страхом. Його амулет із кістяних кігтів висів на грудях, ніби нагадуючи про криваві жертви, принесені задля підтримання влади клану. Від нього віяло темною енергією, яка змішувалась із запахом трав, що тліли, створюючи атмосферу задушливої переваги.

Усередині Каїна щось стиснулося, наче він знову став хлопчиськом, змушеним схилятися перед цими безжальними суддями. Він щосили утримував гордий вираз обличчя, але всередині з кожною секундою наростав бунт і ненависть. Старійшини вважали себе непорушними й всемогутніми, а він для них був ніким, лише можливим втіленням їхніх амбіцій.

Однак Каїн стримався, пригнічуючи гнів і злість. Він зустрів їхні погляди з показною впевненістю, розуміючи, що справжні його почуття мають залишатися прихованими.

Старійшини сиділи в кріслах із різьбленого дерева, поглинені своєю розмовою, майже не звертаючи уваги на присутність Каїна, наче він був лише відлунням їхніх слів. Увага старців була спрямована один на одного, а не на нього, наче молодий вовк був лише фігурою, яка повинна мовчки прийняти їхні настанови.

— Час наближається, — проголосив Артур, його голос був схожий на шурхіт старого паперу. — Оракул ясно сказав, що цього разу Фенрір обере серед нашого роду.

Свен кивнув, нахмурюючись, і його голос був наповнений бездушною упевненістю.

— Клан потребує сильного втілення, справжнього провідника. І ми певні, що це буде  Каїн, — промовив він, не дивлячись на молодого чоловіка перед собою.

Віго додав із холодною посмішкою, усе ще не обертаючись до сина:

— Звісно, наші надії високі. Але це не просто обов'язок, це привілей, — його слова були наповнені безжальним натиском. — І Каїн готовий виконати цю роль.

Каїн відчував, як у грудях повільно закипає лють. Вони говорили про нього так, ніби його тут не було. Хлопець уже давно до цього звик, але щоразу в грудях щемило..

— Достатньо слів, — пробурмотів Артур, розглядаючи свої руки, ніби роздуми про Каїна вже були йому обтяжливими. — Головне, щоб він не підвів. Інакше прийдеться щось вигадувати.

— Підвів? — Віго ледь помітно всміхнувся, більше до своїх думок, ніж до співрозмовників. — Заради нашого клану він готовий на все. Не забувайте, чий він син. У Фенріра просто не буде іншого вибору.