Розділ 7

Адам сидів у своїй кімнаті, занурений у перегляд фільму, який вони з Ліліт обговорювали нещодавно. Залитий м'яким світлом екран видавав приглушені звуки, заповнюючи кімнату затишною тишею, яку іноді порушувало рівне, ледве чутне дихання. Кімната наповнилася легким запахом чаю, який Адам тримав на столику поруч, насолоджуючись короткими моментами спокою. Але цей спокій розвіявся миттєво, коли двері різко відчинилися, майже вдарившись об стіну.

У дверному проході стояла його молодша сестра, трохи розгублена від ефекту свого власного вторгнення, але швидко прийняла ту зневажливу, відверто агресивну позу, до якої Адам уже встиг звикнути. Її коротке чорне волосся обрамляло обличчя, надаючи їй вигляду підлітка, яка вперто прагне здаватися старшою за свої п’ятнадцять років, а струнка постать і дещо тендітні риси обличчя підкреслювали її юність. Проте зараз у її очах палахкотіла відраза, яка абсолютно не пасувала юній зовнішності.

— Кажуть, ти тепер вештаєшся з лисицею, — заговорила вона, її голос сповнився отруйної, солодкавої насмішки. Вона зробила паузу, змірюючи його зневажливим поглядом, й обережно примружила очі. — Це правда, Адаме? Невже ти настільки опустився, що перейшов межі нашого роду?

Адам, досі зосереджений на екрані, повільно підняв погляд. Його очі зустрілися з її, холодні й непроникні. Тихе роздратування, яке він відчував щойно, швидко переросло в гнів, коли вона посміла втручатися в його справи з такою відвертою зневагою.

— Це не твоє діло, — відповів він, його голос звучав твердо й жорстко, ніби клинок, що залишає за собою слід на поверхні води. — І ти не маєш права так розмовляти.

Її очі зблиснули ще сильніше, і вона, з удаваною байдужістю, лише знизала плечима. Її посмішка стала ширшою, показуючи, що вона насолоджується кожною миттю своєї маленької перемоги. Адам бачив, як вона насолоджується його роздратуванням, кожною емоцією, що на мить виходила з-під контролю.

— Чудово, — сказала вона з нестерпною легкістю, — тоді я просто все розповім батькові. Йому буде цікаво дізнатися, що наш «благородний вовк» так ганебно зрадив свою кров.

На мить у кімнаті повисла напружена тиша, й Адам відчув, як гнів у ньому виростає, як буря, що за мить зривається з-під контролю. Він уже зібрався відповісти, але сестра, з нестримним задоволенням від його реакції, не залишила йому шансу.

Вона різко розвернулася, кинувши на нього останній погляд, у якому виблискувала майже дитяча, але холодна ненависть. Ледве зачинивши двері, вона стрімко побігла до батьків, її швидкі кроки лунали коридором, заповнюючи простір стуком підборів, що гучно відлунював у напівтемряві будинку. Адам залишився на місці, відчуваючи важке відчуття осаду й напруги, ніби щось темне й незворотне вже почало поглинати його життя.

Зціпивши зуби, він глянув у бік зачинених дверей, відчуваючи, як повітря в кімнаті стало гнітючим і важким, а присмак чаю раптом здався гірким, позбавленим усякої насолоди.

Адам ще не встиг іще перевести дух, коли двері його кімнати відчинилися з такою силою, що зачепили стіну. На порозі стояв батько, його обличчя було спотворене від гніву, а очі випромінювали незаперечну зневагу. Він не просто гнівався — він наче хотів затаврувати сина за таку, на його думку, «ганьбу». Мати стояла трохи позаду, стривожена й розгублена, але спробувала було притримати його за руку, аби зупинити. Її прохальний погляд ковзнув між ними, але вона не наважувалася промовити хоч слово. Тим часом у дверях, ледь стримуючи смішок, спостерігала сестра, ніби вона була тут глядачем у театрі, що нарешті отримав захопливу виставу.

— Це правда? — промовив батько, його голос гримів як гроза, а тон містив відверту зневагу. — Ти справді вирішив вештатися з лисицею? Спуститися настільки низько, щоб зв’язатися з представницею їхнього роду?

Адам, утримуючи спокій, щосили стримувався, щоб не відповісти так само злісно.

— Це не твоє діло, — різко відповів він, підіймаючись, аби постати перед батьком. — Ти не маєш права диктувати мені, з ким я маю бачитися.

Батько здригнувся, його очі звузилися.

— Ах, тобто ти вирішив обійти наші закони? Наблизити до себе ту, чий рід відомий лише хитрощами, брехнею та зрадою? — він скривився, ніби згадка про Ліліт була брудною плямою. — Ти ганьбиш наш рід, Адаме! І ти засліплений так, що не бачиш, як ця лисиця маніпулює тобою, щоб піднятися над своїм нікчемним статусом!

Адам не витримав. Він відчув, як гнів починає зростати в його грудях.

— Я знаю Ліліт краще, ніж ти коли-небудь дізнаєшся, — різко відрубав він. — І ти помиляєшся, якщо вважаєш, що судити людей за їхню кров — це честь. Це рабство старих стереотипів!

Батько відступив на крок, його обличчя побагровіло.

— Поки ти живеш під моїм дахом, ти дотримуватимешся законів нашого роду. І не смій забувати, хто ти. Твоє місце — у нашому роду, а не поруч із якоюсь підступною…

— Припиніть! — обірвала їх мати, раптом набравшись сміливості. Її голос був тихий, але в ньому було відчуття болю. — Ви обидва говорите одне одному такі речі, про які потім жалкуватимете… Схаменіться! Усе це — не варте того, щоб розривати родину…

Адам перевів погляд на матір. Її очі були сповнені тривоги й болю. Але, глибоко вдихнувши, він продовжив, намагаючись стримати лють, що переповнювала його.

— Честь нашого роду? — гірко засміявся він. — Це тільки видимість, заради якої я провів усе життя в муках. Ти називаєш це честю? Честь — це те, що зламало мені життя. Усе, що принесло мені ім’я роду, — це лише біль і жорстокість. І більше я не збираюся приносити себе в жертву твоїм правилам!