Розділ 6

      Ліліт дедалі частіше ловила себе на думці про ту ніч, і їй здавалося, що, можливо, краще б вона тоді пройшла повз. Але чи справді вона шкодує? Адам був одним із тих, хто привертав увагу ще задовго до того, як їхні життя переплелися. Навіть тоді, коли вони були просто однокурсниками, йшли окремими шляхами, вона помічала його: високу постать, сильні плечі, обличчя, на якому завжди виднілися свіжі подряпини чи синці. Це ніби було частиною його образу — Адам, завжди трохи поранений, трохи побитий, але абсолютно непохитний.

     Він завжди видавався людиною, яка не шукає уваги, та водночас його важко було не помітити. Вона згадала моменти, коли в аудиторії, серед безлічі людей, ловила поглядом його відсторонений силует у кутку зали, і як на мить їй здавалося, що, можливо, він також бачив її. Це трохи лякало і водночас вабило, ніби вона дивилася в дзеркало, у якому відбивався її власний біль. Самотній, але сильний — саме таким він їй здавався. У певному сенсі Адам був схожий на неї саму.

     А тепер цей вовк відкрито переслідував її. Вона не раз помічала, як він з'являється там, де вона звикла бути сама. І щоразу він незворушно пояснював це тим, що його брат небезпечний, що їй потрібен захист. Але з боку Каїна й далі не було жодних рухів — і, можливо, це лякало ще більше. Серед спокою й тиші, здавалося, він лише вичікував, затамувавши подих, як хижак перед стрибком.

     Але це вже будуть проблеми завтрашнього дня. Нині Ліліт стояла у своєму улюбленому книжковому магазині й, гортаючи обкладинки, продовжувала відчувати на собі пильний погляд. Вона підвела очі й побачила знайоме обличчя за вітриною. Адам, обіпершись на раму, дивився на неї своїми сірими, пронизливими очима. У його погляді було щось тваринно-тепле, і серце Ліліт мимоволі закалатало.

     «Невже йому немає чим зайнятись?» — подумала вона, проте не витримала і вирішила вийти до нього.

     Коли вона зупинилася перед ним, Адам привітно, ледь насмішкувато всміхнувся, ніби читав її думки наперед.

    — Ну, і що ти робиш? — кинула вона, намагаючись надати своєму голосу байдужого тону.

     — Раз в університеті ти не дозволяєш бути поруч, я можу лише так спостерігати, — відповів він, його голос був спокійним, але очі, що сяяли від впертості, натякали на щось більше.

     Ліліт відчула, як її обличчя ледь спалахнуло рум'янцем. Серце забилося швидше, а в повітрі знову виник цей збудливий запах, що заполонив її відчуття. Адам стояв дуже близько, і його присутність затуманила розум.

    — Якщо вже на те пішло, — промовила вона, відвертаючи погляд, — можеш… приходити до мене, щоб уникнути цих непорозумінь. Якщо хочеш.

     Вона проковтнула слова, розуміючи, як двозначно це прозвучало. Адам повільно всміхнувся, і його очі заблищали ще яскравіше.

     О, Ліліт, якби ти тільки знала, чого варті ці слова. Його думки на мить занурилися в уявлення про те, як це було б — бути ближче, бачити її без оцих обережних масок і стриманих реакцій. Кожен її погляд, кожне незграбне зітхання лише посилювали бажання пройти крізь цей невидимий бар'єр і розгледіти в ній щось ще глибше. Його тягнуло до неї майже нестерпно, і ця гра лише підсилювала спокусу.

      Та хоч би як він хотів продовжити ще трохи її дражнити, тримати на краю цього зв’язку, він відчував, що не варто поки що переходити межу. Поки що. Їхній зв’язок тільки починав розпускатися, як квітка на холодному повітрі. І хоча він точно знав, чого хоче, — бути з нею так близько, щоб нічого не залишалося прихованим — він також розумів, що поспіхом може все зруйнувати.

     — Це запрошення? — запитав він, трохи грайливо, усе ж не втримавшись від спокуси побачити, як вона реагує.

   — Ой, іди до біса, я вже пожаліла, що сказала це, — пробурмотіла Ліліт, сховавши погляд, її обличчя вкрилося легким рум’янцем, а руки нервово стислися в кулаки.

  Адам лише усміхнувся, спостерігаючи, як вона намагається приховати збентеження, і знову відчув це магнетичне тяжіння.

     Адам і Ліліт йшли вулицею, потопаючи в сутінках, що огортали їх теплим і тривожним серпанком. Вузькі промені ліхтарів ледь торкалися її обличчя, а кожен крок Ліліт був настільки невимушеним, що його це майже зачаровувало. Її профіль, освітлений тьмяним світлом, здавався йому м'яким і спокусливим, її очі, злегка примружені, ховали невідомий вогонь. І йому дедалі складніше було відвести погляд, ще важче гальмувати нестримне бажання, що спалахнуло з новою силою, змушуючи його пальці стискатися від стриманості.

    — Хто б міг подумати, що фентезі — це твоя стихія, — тихо промовив він, ковзаючи поглядом по її губах, які так і кортіло відчути, вдихнути її близькість. Його голос здався йому самому більш хрипким, ніж зазвичай, ніби він випадково дозволив собі сказати щось зайве.

     Ліліт усміхнулася, злегка прикусивши нижню губу, і глянула на нього, її очі блиснули викликом.

    — А тобі, здається, пасує роль «героя». Ти ж завжди вчасно з’являєшся, — її тон був жартівливим, але в погляді ховалося щось відверто звабливе.

     Він ледве стримав порив схилитися ближче, торкнутися її руки або обережно підняти підборіддя, щоб знову побачити цей вогонь у її очах. Але Адам зупинився і змусив себе вдихнути глибше, втримуючи себе на межі.

     — Якщо я герой, то ти справжня загадка, — прошепотів він, не відриваючи від неї погляду. — І я, здається, уперше в житті так сильно хочу її розгадати.