Розділ 5

     Ліліт сиділа за маленьким столиком у кутку бару, почуваючись ніби затиснутою між тінями, що ледь помітно колихалися на стінах. Повітря було насичене звичним запахом старого дерева, з нотками пряного алкоголю і тютюну — ці аромати зазвичай приносили їй відчуття затишку, але зараз здавалися трохи гіркими, мов застояне повітря в кімнаті, де колись відчувався сміх. Кілька днів, що минули з тієї напруженої зустрічі з Каїном і Адамом, промайнули, наче примарні сутінки, наповнені непевністю. Її думки кидалися в різні боки.

     Щоранку, ледь розплющивши очі, вона бачила Адама: мовчазний і непохитний, він стояв під вікнами бару, його погляд незмінно був звернений у бік її кімнати. Він не робив ані кроку до дверей, але був поруч — і від цього в Ліліт одночасно стискалося серце й наростав тихий гнів. За її проханням власник бару не пускав його всередину, і ця обіцянка дарувала їй крихітне відчуття спокою, мов тонка нитка, яка, втім, могла обірватися будь-якої миті.

     Цей бар завжди був її прихистком, але зараз навіть його тепло набуло іншого, відчуженого відтінку, як старий плед, який хоч і зігріває, та вже не здатен захистити від холоду. Раніше вона вважала, що знає все про цей куточок світу — знайомі столики зі слідами часу, затерті дерев’яні панелі, лампи, що відкидають м’яке жовтувате світло. Але тепер усе це здавалося ледь не чужим, навіть тріщини на столах, що колись навіювали затишок, почали нагадувати їй про крихкість власного спокою.

      Її поглинало запитання, від якого вона не могла втекти: що тепер? Що залишилося, на що вона може розраховувати? Усі зусилля триматися подалі від кланових конфліктів тепер здавалися марними, мов невидимий панцир, який вона так ретельно будувала, раптово дав тріщину.

     Замислившись, Ліліт ледь помітила, як до неї підійшов Магнус, власник бару. Він обережно поклав руку їй на плече, і вона підвела на нього очі, побачивши теплий, майже батьківський погляд. Зазвичай його погляд був серйозним і суворим, але сьогодні в ньому світилася турбота, що пронизувала її крихким відчуттям захищеності.

    — Ліліт, не варто так виснажувати себе, — тихо сказав він, присівши навпроти. — Цей бар може бути твоїм притулком, і ти знаєш це краще за всіх. Може, тобі варто серйозно замислитися, залишити все позаду й далі працювати, як завжди. Але тепер це може бути твоє місце по-справжньому, — його очі на мить стали теплішими.

     — Ти знаєш, що я вже не молодію. І хоч бар і видається простим, та це не просто стіни. Це дім. І я хочу, щоб він став твоїм домом.

     Його слова огорнули її легким, майже заспокійливим теплом, але водночас вона відчула щось схоже на гіркоту. Залишитися тут означало здатися, залишити університет, відмовитися від того шляху, який вона обрала для себе. Ліліт повільно кивнула, опустивши погляд на дерев’яну поверхню столу.

     — Дякую, — тихо мовила вона. — Я справді подумаю над цим.

     Погляд Ліліт мимоволі ковзнув до вікна, де щоранку з’являвся Адам, і хоч вона й не хотіла в цьому зізнаватися, відчуття його присутності давало їй якусь непомітну впевненість. Вона ненавиділа саму думку про це, але її серце тихо раділо, знаючи, що він стоїть там, і що, можливо, у цій невидимій присутності знайдеться місце і для її захисту.

     Зробивши вибір, Ліліт повільно піднялася з-за столу. Її рішення повернутися до університету було простим, без надмірних роздумів, але від нього вона відчула легке полегшення, ніби знову тримала контроль у власних руках. У душі ще залишалася важкість, однак відчуття, що з’явилося разом із рішенням більше не ховатися, дарувало їй дивну впевненість.

   Щоранку вона вирушала на навчання, намагаючись триматися від Адама на певній відстані. Їхній мовчазний зв'язок залишався, але тепер Ліліт уже не намагалася відверто уникати його — вона продовжувала рухатися вперед, навіть коли помічала його постать серед студентських натовпів. Його присутність стала фоном її днів, і хоч вона не дивилася в його бік, їй здавалося, що за необхідності він завжди буде поруч.

    Ці зустрічі дарували їй одночасно і спокій, і приховане хвилювання. Думки про Адама тепер завжди були десь поруч, тихі й невпинні, щоразу повертаючись із тими ж запитаннями: «Він поруч?» Їй хотілося розірвати цю тонку нитку, що пов’язувала їх, але тепер здавалося, що цього прагне лише її розум, а не серце.

    Адам одразу відчув, як щось змінилося в поведінці Ліліт. Її кроки більше не були настільки відстороненими, і хоча вона досі тримала певну відстань, у її рухах уже не було колишньої напруги. Це давало йому ледь помітну надію — наче мерехтіння зірки на світанку, яку все ще можна побачити, якщо вдивлятися уважно. Від цієї думки в його душі зароджувалося майже забуте відчуття тепла.

    Того дня, коли Каїн так відкрито дав зрозуміти, що зацікавився Ліліт, Адам кинувся слідом за нею, сповнений рішучості не допустити жодної нової загрози в її житті. Проте коли він дістався бару, двері залишилися для нього зачиненими, а власник мовчки стояв на порозі, переконливо показуючи, що охороняє її спокій. Тоді Адам вирішив залишатися поруч іншим способом — щодня приходити під стіни бару й мовчки чекати на неї. Він стояв там щоранку, ніби мовчазний оберіг, просто щоб мати змогу зустрітися з нею.

    І коли Ліліт нарешті виходила, її погляд на мить затримувався на ньому, і хоча це був лише короткий обмін мовчанням, він розумів, що це щось більше. Її обережний крок і відвернений погляд не обманювали його; щось невловне у виразі її обличчя показувало, що вона не просто його ігнорує. І тоді він ішов за нею, мовчки, на певній відстані, водночас поважаючи її вибір, але й розуміючи, що вона це дозволяє. Її стійкість дивувала його, і щоранку його бажання бути поруч зміцнювалося.