Розділ 4

     Адам повернувся додому пізно ввечері. Утома важко осіла в тілі, але думки вирували, і замість того, щоб одразу зайти всередину, він зупинився в саду. Ледь відчутний вітер колихав голі гілки дерев, час від часу зриваючи з них поодиноке опале листя, яке шурхотіло в темряві, розносячи легкий запах вологи та сирості. Декілька старих ліхтарів тьмяно жевріли, кидаючи слабке, затінене світло на доріжки та кущі, немов прагнучи сховати будинок у густому мороці.

     Сад, який колись був доглянутий і сповнений життя, зараз мав  майже занедбаний вигляд, як і весь маєток, оповитий тишею та відчуттям порожнечі. На задньому плані, у кутку, Адам помітив одиноку постать — слуга, поволі підмітаючи опале листя, видавався так само приглушеним і майже розчиненим у пітьмі. Його рухи були повільними, виснаженими, і кожен звук, що виникав від його віника, здавався надто гучним, наче сам сад відчував на собі весь тягар цієї тиші.

     Сад навколо був мовчазним і похмурим, а дім стояв безмовною темною тінню, його вікна холодно блищали в нічній пітьмі, віддаючи лише гнітючою порожнечею. Адам раптом відчув, як цей простір, у якому він жив усе своє життя, став для нього майже чужим — місцем, де навіть повітря важке й байдуже. Ця байдужість дратувала його; йому було важко навіть дихати в цьому похмурому мороці.

     На мить він заплющив очі, і в уяві, майже неочікувано, з’явився образ — маленька, затишна кімната, куди його віднесли тієї ночі. Перше, що спливло в пам’яті, була саме вона — кімната Ліліт, скромна, але сповнена такого теплого й рідного відчуття, яке вчувалося навіть після того, як вона його залишила. Там не було ані холодної тиші, ані порожніх темних вікон; натомість кожен предмет, кожна річ дихала присутністю її власниці, ніби жила власним невидимим життям, наповнюючи простір м’яким світлом її душі.

     Йому бракувало цього — простоти й тепла, яке відчувалося в кожному куточку, у кожній дрібниці. Він зловив себе на тому, що захотів повернутися туди, знову відчути цей безпечний спокій, наповнений теплом чужої близькості, якої йому так не вистачало.

     Хлопець відчув, як бажання знову побувати там, у тій простій, маленькій кімнаті, захоплює його.

     Адам пройшов крізь сад і вже збирався відчинити двері, коли його огорнуло дивне відчуття тривоги, що стиснуло грудну клітку, як передчуття чогось недоброго. Ледве він переступив поріг, як у тьмяному світлі холу побачив Каїна. Той стояв, спершись на дверний отвір, і спостерігав за ним із легкою посмішкою — холодною, майже звіриною. Адам відчув, як у ньому знову зароджується відраза до брата. Каїн був тут із певною метою, і це, без сумніву, мало принести йому чергові проблеми.

     — Ну привіт, брате, — глузливо мовив Каїн, його голос обпік сарказмом. — Бачу, ти знайшов чим зайняти свій час у бібліотеці. Досить… цікавий вибір, — він зробив паузу, задоволено зиркаючи на Адама.

    Адам відчув, як його всередині охоплює холодна напруга, і серце пропускає удар. Каїн знав про Ліліт. І, що найгірше, судячи із цього тону, його зацікавленість була далеко не дружньою.

     — Тобі до неї нема діла, Каїне, — холодно відповів Адам, відчуваючи, як гнів, мов хвиля, підступає ближче. Він напружився, помічаючи, як пальці стискаються в кулаки.        — Ліліт тут ні до чого.

     Каїн посміхнувся ширше, але в його очах блиснув холодний відблиск, мов хижак, що розглядає здобич.

     — Ліліт? — здавлено засміявся він, його голос став різким, майже зневажливим. — Вибач, що не стримався, брате, але… Ти й справді думаєш, що можеш давати мені вказівки? — він зірвався на холодний сміх. — Вовк із побічного клану, із «чистою» совістю, захищає якесь дівчисько. Смішно, правда? У мене якраз зламалась стара іграшка, вірніше собачка перестала слухатися свого хазяїна, думаю знайти нову. І твоя знайома підходить для цього ідеально.

     Гнів пульсував у грудях Адама, серце калатало глухо й безупинно. Йому вистачило одного кроку вперед, щоб опинитися майже впритул до брата, готуючи себе до будь-якої відповіді. Між ними повисла тиша, важка й нерухома, повітря наповнилося майже відчутною люттю, що в будь-якої миті могла вирватися назовні.

  Адам нахилився ближче, голос його тремтів від стриманого обурення.

     — Ще раз почую таке про неї, — його голос був низьким і тихим, але в ньому чувся прихований, загрозливий тон, — і тобі це не сподобається.

Каїн ледве стримав сміх, його очі звузилися, а вуста ледь помітно сіпнулися від презирства.

     — Ох, то ти й справді зібрався показати зуби? Досить мило, брате, як я бачу ти забув своє місце. Кому, як не мені, вирішувати, кого й чого ти вартий.

   На мить здавалося, що бійка неминуча, що обидва стоять на межі вибуху. Але тут двері тихо прочинилися, і на порозі з’явилася мати Адама, Тереза. Її погляд ковзнув від одного до іншого, вона мовчки увійшла, несучи тацю із двома чашками чаю. Жодним словом вона не зупинила їх, та її присутність відчувалася як крижаний подих, що стишив напругу.

     — Можливо, чай трохи охолодить ваш запал, — мовила вона, ставлячи тацю на стіл, але її погляд, тепер спрямований на Каїна, ясно свідчив про те, що вона знала більше, ніж їм хотілося б.

  Каїн, із кривою посмішкою, відступив, знизавши плечима.

     — Що ж, здається, наш вечірній захід завершився. Але не забувай, Адаме, — він кинув останній зневажливий погляд, — я завжди отримую те, що хочу.