Розділ 3

     Адам сидів у задньому ряду університетської аудиторії, неуважно стукаючи пальцями по краю старої дерев’яної парти, вкритої численними подряпинами та вирізаними фразами від попередніх студентів. Лекція тягнулася нескінченно, і монотонний голос професора, який пояснював якийсь складний параграф із підручника, розливався аудиторією, ледь не заколисуючи. Запах старих книжок і паперу домішувався до загальної нудьги, що нависала над студентами, яких ніби скував сон. Навколо час від часу чулося глухе зітхання чи тихий шепіт двох сусідок у першому ряду, які давно втратили цікавість до лекції.

     Адам теж, здавалося, не чув нічого з того, що лунало попереду. Темне волосся спадало на очі, а його пронизливий сірий погляд, коли він підіймав його, ніби вирізнявся серед інших. Його зовнішність завжди привертала увагу, і навіть попри численні плітки, що розліталися кампусом про нього й жорстоке ставлення брата, дівчата зупиняли на ньому погляд. Високий і широкоплечий, із суворими рисами, він був тим, хто захоплював погляди без жодного зусилля — навіть коли сам не бажав цього. Але жоден із цих поглядів його не цікавив. Адже жоден із них не належав Ліліт.

     Відтоді як вона зникла, він наче втратив відчуття часу. Спершу думка про неї не затримувалася в його голові, він легко прийняв її зникнення за випадковість. Але тепер, коли вона так старанно уникала його, у ньому повільно наростало відчуття розчарування, яке було сильнішим, ніж він хотів визнати. Він не розумів, чому це так важливо, але кожного дня, що Ліліт залишалася невидимою, його бажання знайти її тільки зростало, перетворюючи цікавість на приховану тривогу.

     «Чого вона ховається?» — розмірковував він, ковзаючи поглядом по обличчях у натовпі в надії на випадкову зустріч. Адам чудово знав, що вона не має причин боятися його; він обіцяв, що збереже все в таємниці. І все ж вона не просто трималася на відстані — вона зникла з його життя цілком. Це тільки підсилювало внутрішній неспокій, викликаючи суміш розчарування і злості, яку він ніяк не міг виплеснути.

      З кожним її кроком, що віддаляв її, він відчував, як його роздирає нове, незрозуміле бажання, майже інстинктивне, майже первісне — знайти її і зірвати маску байдужості, якою вона відгородилася. Він відчував, як ця загадка розпалює в ньому щось небезпечне, щось невгамовне, немов пробуджуючи в ньому хижацький інстинкт, який він намагався завжди тримати під контролем.

     Це бажання не давало йому спокою. Що більше вона віддалялася, то більше вабила його.

     Адам зітхнув, відчуваючи знайоме внутрішнє напруження — тіло наче завмерло, а в голові, холодним і насмішкуватим тоном, пролунав голос Фенріра, його таємного супутника...

     — То вона вирішила грати в хованки з тобою? Знаєш, а в неї явно є талант, якщо тобі не вдалося знайти її за стільки часу, — саркастично зазначив Фенрір, немов бавлячись його хвилюванням.

     Адам відчув, як запалюється ледь помітний гнів, і відкинувся назад, глибоко вдихаючи, аби не видати власної роздратованості.

     — Талант тут ні до чого. Я все одно її знайду, навіть якщо їй вдається ховатися так старанно, — прошипів він подумки, намагаючись не підпасти під глузливий тон свого внутрішнього супутника.

     Фенрір тихо розсміявся в його голові, голосом, сповненим витонченої насолоди від ситуації.

     — І ти готовий робити це самотужки? Я ж можу допомогти, — додав він, немов запропонувавши дрібну послугу.

     Адам відчув, як його брови трохи смикнулися від чергової хвилі роздратування. Він чітко уявив, який вигляд подібна «допомога» мала б у виконанні Фенріра.

     — Ти і сам маєш розуміти, що я не можу розкрити всім твоє існування. Спокійніше, я справлюся сам, — твердо відповів він, намагаючись вгамувати ледь помітну тінь тривоги.

     — О, упертий, як завжди. Що ж, успіхів тобі, мій юний мисливцю, — хмикнув Фенрір і повільно відступив, залишивши Адама з відчуттям, що він і надалі стежить за кожним його кроком.

     Адам сидів у задньому ряду аудиторії, терплячи повільний плин лекції, що давно втратила для нього сенс. У голові не полишали думки про Ліліт, і раптом знайомий, саркастичний голос Фенріра озвався, наче відчув його напруження.

     — Ти не подумав, що твої людські чуття не здатні зловити її слід? Чому б не використати трохи інстинктів? І, якщо тобі треба підказка… згадай, де твоя лисиця може ховатися з найбільшою обережністю?

     Адам скривився на ці насмішкуваті натяки, але крива посмішка пробігла його обличчям.

     — Бібліотека? Це твоя допомога? — подумки відповів він, сповнений ледь стримуваного роздратування.

     Фенрір, здається, насолоджувався цим.

      — Тобі, мій юний мисливцю, варто бути більш терплячим. І, звісно, куди ж іще? Це ж очевидно, що вона захоче ховатися серед тіней книг.

      Адам, ковтаючи роздратування, дочекався завершення лекції, стримуючи себе, а коли нарешті студенти піднялися, він залишив аудиторію з відчуттям, що Фенрір може мати рацію.

     Університетська бібліотека зустріла його своєю особливою, містичною атмосферою. Високі дерев’яні полиці тягнулися до склепінчастих стель, гублячись у пітьмі під напівтемрявою. У цьому просторі зберігалися книги й рукописи з усього континенту, залишені тут на віки. Кожен том, укритий пилом, немов приховував у собі невидиму силу. Тиша була тут такою глибокою, що здавалося, наче сама бібліотека прислухається до кроків кожного відвідувача.