Розділ 2

       Адам прокинувся від відчуття легкої пульсівного болю, знайомого до останнього відчуття, але цього разу, дивно приглушеного. Його тіло нило, але не так, як він звик після побоїв від брата та його банди. Він повільно розплющив очі, готуючись побачити темний холодний двір або якусь іншу нічліжку, та на мить застиг, не впізнаючи кімнату навколо. Спогади повернулися уривками — різкі удари, приглушені крики його брата, холодний асфальт під щокою, власна виснажена лють. Злість на те, що він змушений усе це терпіти, спалахнула знову, але тепер заступилася подивом.

          Щось було не так. Він лежав не на землі й навіть не в знайомому йому місці, а на чомусь м'якому і зручному. Під спиною він відчував невеликий диван, покритий старою ковдрою. І хоча його тіло боліло, біль був дивним чином приглушений, ніби хтось обробив його рани й подбав про нього. Адам повільно підвівся на лікті й озирнувся, силкуючись зрозуміти, де перебуває.

     Кімната була маленькою, зі старими меблями, що натякали на скромність життя її власниці, але тут було тепло, і навіть у цій простоті відчувався затишок. Це місце, хай і бідне, віяло домашнім теплом, до якого він не звик. Якась м'яка енергія наповнювала кожен куточок, роблячи це місце спокійним і привітним.

   Погляд Адама опустився донизу, і він завмер, побачивши дівчину, яка лежала на підлозі поруч із диваном. Вона спала, зручно влаштувавшись на боці, поклавши руку під голову, а її обличчя здавалося розслабленим і спокійним. Він придивився уважніше, і його здогадка переросла у справжній шок — це була Ліліт.

       Відлюдькувати, стримана Ліліт, яку він завжди вважав байдужою до всього, що її не стосувалося, та Ліліт, яку він знав здалеку й майже не помічав у повсякденному житті. Йому здавалося, що вона завжди трималася якнайдалі від чужих проблем і, м’яко кажучи, не вирізнялася привітністю. Але зараз, ось тут, поруч із ним, лежала саме вона. Дівчина не просто не кинула його, а принесла до своєї кімнати, обробила рани і, схоже, віддала йому свій єдиний диван, лягаючи сама на підлогу.

    Він провів поглядом по її обличчю, і щось у ньому здригнулося. Навіть у напівтемряві довге біле волосся попелястого відтінку м’яко спадало на подушку, а великі очі, прикриті довгими чорними віями, видавалися спокійними уві сні. Її обличчя було акуратної овальної форми, а під лівим оком виднілися три маленькі родимки, майже як потаємний знак. Її тонкий акуратний носик із трохи задертим догори кінчиком і пухкі червоні губи надавали їй вигляду, який зачаровував і бентежив водночас.

     Його погляд мимоволі сповз до лінії її плечей і ключиць. Усі ці риси зазвичай приховані під великим обвислим одягом, здавалися напрочуд тендітними й витонченими. Об’ємний светр, який вона завжди носила, завуальовував її фігуру, але зараз, у цьому спокійному світлі, він міг розгледіти плавні лінії її тіла, що мимоволі привертали його увагу. Її вигини, приховані й тендітні, здавалися такими привабливими, що його охопило незрозуміле бажання доторкнутися до неї, відчути ніжність її шкіри під кінчиками пальців.

          Ледь вловний аромат, солодкуватий і теплий, змусив його нахилитися ще ближче, вдихаючи його глибше.

    Адам, затамувавши подих, нахилився ще ближче, вдихаючи легкий солодкуватий аромат, що вабив його невідомою силою. Та раптом її очі різко розплющилися, і він застиг. Великі, яскраво-зелені, вони дивилися на нього, мов магніт, тягнучи до себе й залишаючи безсилим навіть спробувати відірватися. У цих очах ховався спокій, тривога й ще щось незвідане, щось, що зачепило його.

         — Що ти, у дідька, робиш? — пробурмотіла вона, ще не зовсім оговтавшись від сну. Її голос був трохи різким, але її погляд — уважним і теплим.

   Відвівши очі, Ліліт, трохи збентежена, швиденько піднялась, трішки відійшла від нього, точніше подалі від його запаху, зітхнула й, насупившись, запитала:

     — Як ти почуваєшся? — вона намагалася надати словам байдужості, але мимоволі це звучало майже м’яко, адже очима вона оглядала всі синці та бинти.

       Адам, помічаючи це, ледь посміхнувся. Було очевидно, що під цією колючою маскою вона насправді хвилювалася за нього. Її слова, навіть якщо звучали грубувато, містили щиру турботу, яку вона намагалася приховати.

     — Здається, переживу, — відповів він, вдячно дивлячись на неї. — Дякую, Ліліт, справді.

  Вона швидко відвела погляд, не відповівши, і, пробурмотівши щось нерозбірливе, піднялася і попрямувала на кухню. Адам, ледь стримуючи усмішку, спостерігав за нею: у ній справді було щось схоже на кішку, яка хоч і намагається здаватися неприступною, однаково залишається турботливою.

       — Чай чи каву? — кинула вона з кухні, не озираючись.

       – Каву, — відповів він, усе ще усміхаючись. Її поведінка видавалася йому напрочуд милою.

     Ліліт продовжувала бурмотіти щось собі під ніс, а за кілька хвилин принесла чашку, мовчки поставивши її перед ним. Вона залишилася стояти поруч, склавши руки на грудях, поки він пив каву, уважно спостерігаючи, ніби чекаючи, що він зробить далі.

    Коли Адам допив, Ліліт різко видихнула, ніби завершила якусь незручну місію, і вказала на двері:

     — Ну що, раз ти очухався — можеш уже йти.

     — І все?

      – А що тобі ще потрібно? Якщо твій брат дізнається, що я тобі допомогла, то гірше буде мені, ти й сам це чудово усвідомлюєш. Тому краще вдамо, що цієї ночі не було й ми все такі ж незнайомці. Мені зайві проблеми не потрібні.