Розділ 1

Увага!

Цей твір доступний тільки на платформі Букнет.

Прохання не копіювати та не поширювати його на інших сайтах.

У випадку порушення вимоги автор буде змушений діяти відповідно до обставин.

 Ліліт працювала в маленькому барі, загубленому серед вузьких вуличок одного з найнебезпечніших районів міста. Це був кримінальний квартал на околиці, де навіть поліція рідко ризикувала патрулювати вночі, а старі будівлі в сірому освітленні скидалися на декорації до фільмів про мафію. Повітря тут мало особливий, в’язкий запах тютюну, пилу й сирості. Сліди давніх конфліктів та графіті на стінах нагадували про те, що цей район належав нікому й усім водночас.

     Посеред усього цього хаосу розташовувався бар — місце, яке називали нейтральною територією. Тут кожен міг знайти притулок, незалежно від клану чи походження. Тут не було головних чи побічних, не було особливих. Основний принцип бару — рівність — був незмінним правилом для всіх охочих зайти випити та відпочити.

     Власник бару, старий добряк із проникливим, ледь усміхненим поглядом, був людиною, яку тут усі поважали. Колись могутній воїн клану левів, він давно обрав інший шлях, залишивши позаду кланові розбіжності та обравши спокійне життя, віддалене від старих конфліктів. Його постать, велика й непохитна, наче не втратила своєї сили з роками: золоті очі виблискували навіть у напівтемряві, а волосся, густе й золотаве, з легкими відблисками сивини, спадало на плечі. Вигляд його немов випромінював світло, і він здавався би привітним промінчиком сонця в будь-якому місці — але особливо тут, серед старих, облізлих стін і зношених меблів.

     Серед напівтемряви бару його спокійна велич видавалася майже чарівною. Це створювало сильний контраст: тут, у цьому сумному й суворому місці, він, здавалося, був єдиним, хто приносив тепло та світло. Його присутність створювала власні правила, і навіть ті, хто мало знав його історію, відчували цю невидиму межу, яку він сам встановив у барі. Кожен, хто переступив цей поріг, знав: тут не буде ворожнечі — не там, де він.

     Для Ліліт цей бар став справжнім домом, єдиним місцем, де вона почувалася захищеною. Багато років тому господар, старий друг її бабусі, прийняв їх обох — двох нікому невідомих і непотрібних чужинок — на своїй нейтральній території, запропонувавши дах і роботу. Він зберігав особливу повагу до бабусі Ліліт, згадуючи її з добротою і навіть певною любов’ю, як єдину жінку, що колись, можливо, вплинула на його власне життя. І коли її не стало, він дозволив Ліліт залишитися в маленькій кімнатці над баром, щиро бажаючи їй знайти там свій прихисток.

     Відтоді бар дарував Ліліт відчуття захищеності, що вона не знала більше ніде. І хоч місце це було обшарпаним, старим, але для неї його затишок, запах тютюну, приглушені нічні розмови та скрипучі дерев'яні меблі створювали тепло, якого вона ніде більше не могла відчути. Тут, за цими стінами, що бачили та чули так багато, вона ховалася від самотності, знаходячи в цьому старому просторі своє укриття.

     Сьогоднішня ніч нічим не відрізнялася від інших та не обіцяла нічого особливого. Один із працівників зник невідомо куди, і Ліліт змушена була підмінити його.

     Дівчина притулилася до стійки, спостерігаючи, як один із завсідників із захмелілим виглядом намагався зачепити бармена. «Ну що, знову потрібен урок манер?» — промайнуло в її голові, але вона навіть не поворухнулася. Це був звичайний вечір у барі, де правила диктували самі клієнти, і якщо комусь вистачило сміливості порушити нейтральність, Ліліт завжди була готова нагадати, хто тут головний.

     Гамір бару посилювався, змішуючись із різкими голосами та запахом алкоголю, що витав у повітрі. Вона вийшла на задній двір, щоб перевірити запасні двері, і раптом помітила, що біля смітників лежить темна фігура.

     Її охопило відчуття тривоги, що холодною хвилею пройшлося тілом, змусивши завмерти. Зазвичай вона не звертала уваги на блукання постояльців. У цьому районі можна було побачити все що завгодно, але зараз їй здалося, що в темних рисах було щось знайоме. Підійшовши ближче, Ліліт побачила обличчя Адама — однокурсника і представника клану вовків.

     Його розірваний одяг був наскрізь мокрий, а під ним виднілися глибокі синці. Запах крові змішувався із сирістю асфальту, створюючи щось знайоме, майже болісне.

    Ліліт відчула, як спогади накочуються хвилею: холодний камінь під її власними колінами, біль у грудях від побоїв. «Ти теж мовчиш?» — подумала вона, але не наважилася запитати вголос.

     На його блідому обличчі виднілися темні синці та подряпини, а криваві плями розповзалися рештками одягу. Його скуйовджене волосся спадало на лоб, а губи здалися Ліліт зовсім безкровними. Усі ці сліди насильства викликали в ній змішане почуття жалю та ледь відчутного страху. Їй здавалося, що поруч із ним витає напружена аура, яка змушувала її тримати дистанцію, але водночас щось тягнуло її ближче.

     «Тримайся осторонь, якщо хочеш вижити», — казала бабуся, але її голос, завжди такий тверезий і розважливий, тепер звучав глухо. «Підтримуй тих, хто впав», — це була інша бабуся, добра, безкомпромісна у своєму милосерді. Ліліт гірко всміхнулася. «Ти сама казала триматися осторонь, чому ж тепер хочеш, щоб я втручалася?» Але її ноги вже рухалися вперед.