Ковчег Космон

      В один із літніх днів Міш-ах закінчив писати П'ятикнижжя Ери Космон, - Закон Єдиного. Закінчивши ці п’ять книг, я чомусь не міг позбутися нав'язливої думки, породженої страхом, що з самого початку я помилявся. Багато ілюзій, що супроводжували мене по цьому життю, зникли в одну мить. Я потребував внутрішнього спокою, і тому поїхав на свою дачу, під Переяславом, шукати відповіді на свої запитання. Але крім відповідей, там я знайшов багато чого цікавого. Там я познайомився з Ковчегом Космон. Хоча, як сказати, «познайомився». Настав час, і мені про нього нагадали. Мені нагадали про те, що я мав зробити…

      Тієї ночі, на дачі, мене мучили страшні сни. Прокинувшись у холодному поту, я вирішив більше не спати. Жахи, що відвідали мене уві сні, були такі страшні, що в мене зникло всяке бажання побачити їх знову, і я вийшов на подвір'я. На сході красувався ущербний, але ще практично повний місяць. І цієї миті я відчув у собі дивне натхнення, яке навіяли ашари, мої ангели-охоронці. Я відчув у собі пекуче бажання піднятися на вершину пагорба, за селом, і я, не роздумуючи, я вирушив у дорогу. Опираючись на ці мотиви, я піднявся на пагорб за селом, обійшов цвинтар по його краю, і попрямував до діброви. Місяць піднімався все вище та вище, і розсіяна темрява ночі вже не так лякала мене.

      Майже відразу мою увагу привернуло щось сяюче у діброві, біля крайніх дерев. Це була якась досить велика конструкція, яка світилася білим світлом, у променях майже повного місяця. І тут мене накрила хвиля страху, яка повільно огорнула мене зо всіх сторін. Але в моєму дивному житті цікавість завжди перемагала страх, а сяюча конструкція, напевно, була гідна найбільшої дослідницької сміливості. Я наблизився до неї. Мої руки та ноги почали тремтіти, а легені запрацювали, наче потужні насоси. Спочатку я постарався запевнити себе, що бачу прості відблиски чогось, що створено природою.  Але пильніший огляд наповнив мене почуттями, які неможливо описати. Бо незважаючи на всю мою фантазію, я побачив зменшену копію Намиста Бога Ра Великої Атлантиди, - найбільшу реліквію того часу, коли цей світ був зовсім іншим. Одночасно наляканий і радісно схвильований, як це можливо в такому випадку, я пильніше вдивився в те, що було між деревами. Так, це було щось схоже на те, що колись зберігалося у Великій Піраміді Атлантиди. Я не повірив своїм очам…

     У вухах в мене дзвеніло, а розум кипів, поки я дивився на Ковчег Атлантиди, який дано було бачити тільки мені, з нині живущих. Місячне світло трохи покращилося, тому тепер я міг ретельніше оглянути Чаші, їх конфігурацію та розмір. Хоча я багато разів бачив це в Атлантиді, але все ж таки вони здавалися мені незбагненними і вельми загадковими. Немов цей ідеал безсмертя був якоюсь втішною ілюзією. Чаші горіли, наче застиглий феєрверк, на фоні чорного неба. Їх було менше, ніж в Атлантиді, але це сенсу не міняло. Я зробив ще декілька кроків в їхній бік, і яскраве світло огорнуло мене з головою. Волосся наелектризувалося і стало дибки. Заграла тиха мелодія, довкола щось затріщало і загуркотіло. Я відчував, як перетворююсь на потік чистої енергії, стаю напівпрозорим. Я роблю ще крок… Немов важкі обладунки тягнуть мене вниз, до землі. Здається, наступний крок не зробити вовіки. Ще крок... рух втратив сенс... блакитне світло сліпить очі, потім воно стає сріблясто-сірим, коливається, шипить і тріщить, а в голові б’ють барабани. Виникли картинки, які ясно говорили мені, що я маю зробити. Я почав відходити назад. Десь, далеко-далеко, зазвучав військовий гімн Титанів Атлантиди…

      І тут, між деревами, мій погляд впирається в фігуру архангела. Таке відчуття, що ми з ним давно знайомі.

      - Куди прямуєш, Хранителю? - лунає голос у голові.

      І в цю ж мить мене накриває порив теплого і ніжного вітру, добре знайоме відчуття, яке виникало в інших ситуаціях. Дотик його дихання подіяв підбадьорливо, і наповнив моє тіло потоком чистої енергії. Мені одразу згадалися ефірійні вихори, що виникали на небесах, зі сходом і заходом астрального сонця, і породжували нові фантазії світів. Зараз ці фантазії породили стрічки, що перепліталися, з чисел та знаків, які замерехтіли навколо цієї конструкції, ім’я якій було - Ковчег Космон. Я вже знав, що переді мною не Намисто Бога Ра Атлантиди, а Ковчег Космон, бо Чаш було не тринадцять, а шість. А по центру стояв знак «Фете», - символ імені нашого Творця, Джеховіха. Це був золотий круг, розділений на чотири частини, з дубовим листом по центру, – символом людського життя. Тепер ця істина лежала в основі нового світу, який має скоро наступити, після Світанку Ери Космон. Це була основа майбутнього Нового Храму, стіни якого будуть споруджені з подиву та надії, а купол підтримуватиметься мудрістю та силою ефірійних Богів. Скоро цей Храм розкриє безліч небесних істин і таємниць, – задля вивчення і глибокого розуміння нашої реальності, і законів, які керують нею.

      Я глянув в сторону архангела, але на колишньому місці його вже не було. Але хоча я його і не бачив, але відчував, що він десь поруч. Я чув його мелодійний голос, який звучав піснею в моїй голові. Всі таємниці Всесвіту злилися воєдино, в цю небесну музику сфер, - в мелодію життя і смерті, порятунку і прокляття, тлінності плоті і безсмертя душі. В голосі архангела звучали древні ритми і благовійні мотиви, що відбивалися в глибоких закутках моєї підсвідомості. Я спробував виділити звідти слова, але не зміг, бо все злилося в єдину мелодію. Потім межі моєї підсвідомості розширилися, і почали відкриватися приховані таємниці Ковчега Космон, - його конфігурація, розміри та можливості. Це було одкровення, що відчиняло всі двері, але, одночасно, перевертало мозок. Поступово мої очі почали злипатися, але пісня архангела, як і раніше, звучала як музика сфер. Я відчував, що розчиняюсь в ній, стаю її окремою нотою, її особливим звуком. І раптом мене засліпив яскравий спалах. Коли зір повернувся, то виявилося, що Ковчег зник. Голова сильно боліла, і я присів на повалене дерево, заплющивши очі.