КОВЧЕГ КОСМОН

      В один із сонячних літніх днів я закінчив писати П'ятикнижжя Ери Космон, - Закон Єдиного. Закінчивши ці п’ять книг, я чомусь не міг позбутися нав'язливої думки, породженої страхом, що з самого початку я помилявся. Багато ілюзій, що супроводжували мене по цьому життю, зникли в одну мить. Я потребував внутрішнього спокою, і тому поїхав на свою дачу під Переяславом, шукати відповіді на свої запитання. Але крім відповідей, там я знайшов багато чого цікавого. Там я познайомився з Ковчегом Космон. Хоча, як сказати, «познайомився». Настав час, і мені про нього нагадали. Мені нагадали про те, що я мав зробити…

      Тієї ночі, на дачі, мене мучили страшні сни. Прокинувшись у холодному поту, я вирішив більше не спати. Жахи, що відвідали мене уві сні, були такі страшні, що в мене зникло всяке бажання побачити їх знову, і я вийшов на подвір'я. На сході красувався ущербний, але ще практично повний місяць. І цієї миті я відчув у собі дивне натхнення, яке навіяли ашари, мої ангели-охоронці. Я відчув у собі пекуче бажання піднятися на вершину пагорба, за селом, і, не роздумуючи, я рушив у дорогу. Опираючись на ці мотиви, я піднявся на пагорб за селом, обійшов цвинтар по його краю, і попрямував до гаю. Місяць піднімався все вище і вище, і розсіяна темрява ночі вже не так лякала мене.

      Майже відразу мою увагу привернуло щось сяюче, біля крайніх дерев. Це була якась досить велика конструкція, яка світилася білим світлом, у променях повного місяця. І тут мене накрила хвиля страху, яка повільно огортала зо всіх сторін. Але в моєму дивному житті цікавість завжди перемагала страх, а сяюча конструкція, напевно, була гідна найбільшої дослідницької сміливості. Я наблизився до неї. Руки та ноги почали тремтіти, а легені запрацювали, наче потужні насоси. Спочатку я постарався запевнити себе, що бачу прості відблиски чогось, що створено природою.  Але пильніший огляд наповнив мене почуттями, які неможливо описати. Бо незважаючи на всю фантазію, ніби так здавалося, я побачив уменшену копію Намиста Бога Ра Великої Атлантиди, - найбільшу реліквію того часу, коли цей світ був зовсім іншим. Одночасно наляканий і радісно схвильований, як це можливо в такому випадку, я пильніше вдивився в те, що було між деревами. Так, це було щось схоже на те, що колись зберігалося у Великій Піраміді Атлантиди. Я не повірив своїм очам…

     У вухах у мене дзвеніло, а розум закипав, поки я дивився на Ковчег Атлантиди, який дано було бачити тільки мені, з нинішніх смертних. Місячне освітлення потроху покращувалося, тому я тепер міг ретельніше оглянути Чаші, їх конфігурацію та розмір. Хоча я багато разів бачив це в Атлантиді, але все ж таки вони здавались мені незбагненними і вельми загадковими. Немов цей ідеал безсмертя був якоюсь втішною ілюзією. Чаші горіли, наче застиглий феєрверк, на фоні чорного неба. Їх було менше, ніж в Атлантиді, але це сенсу не змінювало. Я зробив ще кілька кроків у їхній бік, і яскраве світло огорнуло мене з головою. Волосся наелектризувалося і стало дибки. Заграла тиха музика, довкола щось затріщало і загуркотіло. Я відчував, як перетворююсь на потік чистої енергії, стаю напівпрозорим. Зробив ще крок… Немов важкі обладунки тягнуть мене вниз, до землі. Здається, наступний крок не зробити навіки. Ще... Рух втратив сенс... блакитне світло сліпить очі, потім воно стає сріблясто-сірим, коливається, шипить і тріщить, а в голові б’ють барабани. Виникли картинки, які ясно говорили мені, що я маю зробити. Я почав відходити назад. Десь, далеко-далеко, зазвучала похідна пісня Титанів Атлантиди…

      І тут, між деревами, мій погляд упирається у фігуру архангела. Ми з ним, здається, давно знайомі.

      - Куди прямуєш, Ефірійцю? – чується голос у голові.

      І в ту ж мить мене накриває порив теплого та обволікаючого вітру, добре знайоме відчуття щодо інших ситуацій. Дотик його дихання подіяв підбадьорливо, і наповнив моє тіло потоком чистої енергії. Мені відразу згадалися ефірійні вихори, що виникають на небесах, зі сходом і заходом астрального сонця, і породжують нові фантазії світів. Зараз ці фантазії породили стрічки, що перепліталися, з чисел та знаків, які замерехтіли навколо цієї конструкції, ім’я якій було  - Ковчег Космон. Я вже знав, що переді мною не Намисто Бога Ра Атлантиди, а Ковчег Космон, бо Чаш було не тринадцять, а шість. А по центру був знак «Фете», - символ імені Творця, Джеховиха. Це був золотий круг, розділений на чотири частини, з дубовим листом по центру, – символом людського життя. Тепер ця істина лежала в основі нового світу, який має скоро наступити, після Світанку Ери Космон. Це була основа майбутнього Нового Храму, –  стіни якого будуть споруджені з подиву та надії, а купол підтримуватиметься мудрістю ефірійних Богів. Цей Храм розкриє багато небесних істин і таємниць, – задля вивчення і глибокого розуміння нашої реальності, і законів, які керують нею.

      Я глянув у бік архангела, але на колишньому місці його вже не було.

Але хоча я його і не бачив, але відчував, що він десь поруч. Я чув його мелодійний голос, який звучав піснею в моїй голові. Всі таємниці Всесвіту злилися воєдино, в цю небесну музику сфер, - в мелодію життя і смерті, порятунку і прокляття, тлінності плоті і безсмертя душі. У голосі архангела звучали древні ритми і благовійні мотиви, що відбивалися у глибоких закутках моєї підсвідомості. Я спробував виділити звідти слова, але не зміг, все зливалося в одну мелодію. Потім межі моєї свідомості розширилися, і почали відкриватися приховані таємниці Ковчега Космон, які утворили струнку низку всіх питань та відповідей, - його конфігурація, розміри та можливості. Це було одкровення, що відчиняло всі двері, але перевертало мозок.  Поступово мої очі почали злипатися, але пісня архангела, як і раніше, звучала як музика сфер. Я відчував, що розчиняюсь у ній, стаю її окремою нотою, її особливим звуком. І раптом мене засліпив яскравий спалах. Коли зір повернувся, то виявилося, що Ковчег зник. Голова сильно закружилася, і я присів на повалене дерево, і заплющив очі.