*******

      «Так, це мій син, Валіус» - відповідає Імператор. Потім він підходить до хлопчика, і з посмішкою каже:

      - Довго ж тебе не було в Атлантиді, Валіусе. Втім, як і мене.

      - Вибач, батьку, я не міг.

      Щось ніби клацнуло, і порвалося у душі хлопчика. Йому раптом захотілося простягнути руки і міцно обійняти батька.

      Уловивши ці почуття, Імператор промовив:

      - У тебе є всі підстави ненавидіти мене, але тут все інакше. Я дивлюся на твоє обличчя... і не знаю... Пробач, Валіусе, занадто багато змінилося після загибелі Атлантиди. Це мучить і турбує мене. Вибач.

      Потім Мойсей повільно киває і додає:

      - Я хочу, щоб різниця в часі, між тобою та Атлантидою стала мінімальною. І ти повинен знати, що твій земний світ скоро зазнає змін.

      - Я не розумію.

      - Потім зрозумієш.

      То були останні слова Чиктота, Імператора Атлантиди, якого тут називали Мойсеєм.

      Підлога, під троном, хитається і стає прозорою. Звідкись, знизу, б’є світло, яке переходить у шипіння, наче загасили свічку. І звідти ж, знизу, долинув пронизливий крик, і почувся жалібний дитячий плач. Світ навколо почав зміщуватися, і хлопчик ніби поплив у повітрі. Потім стався яскравий спалах у голові, подібний до тисячі сонць.

      Світ навколо ожив, набув звичних земних форм, обрисів та кольорів. Хлопчик знову лежить на гладкому, холодному фундаменті батьківського будинку. Він розплющив очі і посміхнувся, побачивши над собою ідеально чисте блакитне небо. Кілька хвилин він спостерігав за мирними та спокійними хмарами, потім підвівся і сів, спершись руками на холодний камінь.

      Батько! Він залишився таким, яким хлопчик пам'ятав його з минулого життя, - втіленням владної досконалості імператорського роду правителів Атлантиди. Лише сріблястий блиск знайомих та рідних очей, повернув хлопчика в ті далекі та казкові часи. Збитий почуттями, що охопили його, хлопчик закрив обличчя долонями і заплакав. І це були сльози щастя та подяки. Але вже за хвилину, холодний та спокійний, хлопчик покинув фундамент будинку. Суцільне розчарування для нинішніх земних батьків.

      Надалі хлопчик навіть сам собі не зміг пояснити, як прийшло те бачення далекої Атлантиди. Але жодних сумнівів, в побаченому, він не мав. Вже потім, перебираючи низку всіх цих подій, він зрозумів, що небожителі приховували від людей великі таємниці, аж ніяк не прагнучи посвячувати людину в них. Але хлопчик дякував Всевишньому за відчуття такого солодкого слова: «Рідний Дім». Через багато років, вже будучи дорослим, хлопчик часто подумки повертався у своє дитинство. І з’являлося дивне відчуття, що після тієї дивної подорожі до небесної Атлантиди, він став якимось іншим, не зовсім собою.

      Зрозуміло, ця історія з фундаментом існувала лише у голові хлопчика. Він навчився тримати очі та вуха відкритими, а рот на замку. Це було найважче, але й найважливіше. І тільки-но він навчився писати, він почав записувати все це на папері. Перший паперовий листок, про історію Атлантиди, був написаний у першому класі. У своєму першому дитячому зошиті хлопчик намалював місто Євронус – столицю Атлантиди. А на десятках сторінок – тихий і спокійний океан, із синіми чайками над водою. З появою цього зошита хлопчик став зовсім дорослим, він дізнався про своє Призначення. Призначення, що крутило та вертіло ним, наче «циган сонцем». Воно йшло за хлопчиком усе його життя, але він ніколи не озирався назад. Він намагався не звертати на нього уваги, хоча не завжди це виходило. Неприємне почуття залишалося, і він ніяк не міг його позбутися.   Хлопчик страждав. Він не знав, де шукати відповіді на власні запитання. Чомусь у цьому світі він радів, щось змушувало його обурюватися, щось залишало байдужим. Як будь-яку людину, в цьому світі.

      В якийсь момент хлопчик спробував викликати свою колишню силу Титана Атлантиди, але це виявилося безуспішним. Він пам'ятав ту силу, але відновити її не міг. Замість сили він отримав муку та біль, розпач та страждання. Потім він спробував передбачити своє майбутнє, але незабаром переконався, що будь-який прогноз є безглуздим. Все було розпливчастим, невизначеним і туманним.

      Протягом всього свого життя хлопчик розплутував павутину історії, яку час та брехня спотворили так, що вона втратила будь-який сенс. Все своє життя він присвятив пошукам уламків своїх спогадів, які іноді перетворювалися на кошмари. Ночами хлопчику снилася величезна океанська хвиля, яка мчала зі сходу на захід, змітаючи все на своєму шляху. Не можна було ні втекти від цієї хвилі, ні заховатися. Цей спогад завдавав йому особливого болю, але разом з тим хлопчик зберігав у своїй душі цей спогад, як найбільший скарб.

       У зрілі роки хлопчик усіляко намагався переконати себе, що все, що трапилося в дитинстві, – не більше ніж плід його дитячої фантазії. Але до кінця забути це не вдавалося. Хлопчик бачив, що цей світ ходив краєм прірви, і при цьому всі якось метушилися, щось робили. І кому це було потрібно? Половина діянь людства була непристойною, інша – безплідною.

      Потім знову почалися сни. У своїх снах хлопчик занурювався дедалі глибше у своє минуле життя. Він пробирався крізь гуркіт спогадів, знову і знову переживаючи страхи та промахи свого минулого втілення.  Прокидаючись серед ночі, хлопчик не міг згадати їх повністю, лише окремі фрагменти. Але ці фрагменти були на диво яскраві, наче картинки калейдоскопа: з'являлися і пропадали, і затримати їх було неможливо. Це були слабкі, уривчасті спогади про Атлантиду: деякі бавили, деякі навіювали жах. І не було друзів, з ким він міг би поділитися своїми маленькими радощами та відкриттями.