Глава 6. Сльози «богині» Зони

— Що ж усе-таки трапилося в Чорнобилі? — я пильно дивився на Ігоря і вже не дивувався нічому. — Це трагічна випадковість чи злочин? А може… — обличчя моє поступово перекошувалося від ненависті. — А може… то був секретний експеримент? І він вирвався з-під контролю злим демоном? І розтрощив усі наукові розрахунки отих розумників, які вважали, що легко обманути матінку-природу… Ублюдки!

Я повільно перевів погляд за виднокрай, де ховалися білі хмаринки, рожевіючи в скісних променях сонця.

— Ти не повіриш мені, якщо я скажу, що реактор на четвертому енергоблоці підірвали навмисне. Не повіриш! — в сірих звужених очах Ігоря щось згасало.

Мабуть, маленькі іскорки великого полум’я, яке повільно випалювало його неспокійну сталкерську душу.

Уже повірю! Після того, що я бачив, мандруючи паралельними світами, я вже нічому не здивуюся. Особливо злочинним ударам влади по власному народу.

— Вони готувалися до ядерної війни із Заходом! І хотіли напевне знати, що чекає людей після атомного удару у відповідь…

Я не спитав Ігоря, хто це «вони». Знав надто добре!

— Влада вирішила перевірити, чи витримають ядерну навалу люди і як працюватиме техніка в екстремальних умовах нещадного випромінювання. І як швидко знезаразити випалену атомним вибухом місцевість…

Теплий літній день диктував свої права. Синіло далеке небо, а до нього вперто лізла цупка висока трава Зони. Хмільна й сильна трава, жагуча до життя та світла. Якій не страшна сама смерть! Трава, жадобі життя якої варто повчитися і людям.

Мабуть, я сп’янів від цього запаху. Запаху волі й безмежжя. І якоїсь майже дитячої радості від того, що нарешті повернувся додому. У свій час і на свою землю. Де є Сана. Й Ігор. І друзі, й вороги. Кохання й ненависть.

— Ти був правий, друже… Я нічого не зміг змінити! І ніхто з них не захотів слухати правду… Вона їм не потрібна! Їм нічого не потрібно, крім своїх квартир, посад і зарплат. І примарного благополуччя… — зізнаватися у власному безсиллі було гірко.

Та Ігор усе розумів. І в очах його — сірих чи, може, посірілих від цього сірого життя? — тихо танули якісь хмаринки. Схожі на ті, що ховалися за виднокраєм.

— Життя — цікава річ. Ніхто не дослухається до розумних порад… Всі прагнуть обпектися на власному досвіді, обпалити свою шкуру. І це нормально! Ти теж не захотів мене послухати…

— Я прагнув змінити світ! І хотів відвернути біду… — не стримався я.

Сумна посмішка Ігоря не давала мені спокою.

— Цього і я хотів… Не вийшло! І ніколи не вийде… Ти можеш блукати паралельними світами, скільки завгодно, навіть втручатися в події. Але змінити хід історії не зможеш! Синусоїда часу викине тебе на рідний берег, і ти опинишся біля розбитого корита. Ось такі справи, брате…

Я не сприйняв його жарту.

— Кепські справи! Якщо ти просто лялька на повідках, а не вільна людина… А як же свобода вибору?

Ігор пильно спостерігав за мною. І навіть трохи здивовано.

— Свобода завжди є… Ти сам вибрав свій шлях, побував у минулому, намагався змусити тих людей відвернути катастрофу. І що? Ти діяв нахрапом, підняв бучу — але так само енергійно тобі протистояли… Зрозумій, що ніхто не бажає змін! Ти їх прагнув, а люди — ні… Епоху не змінити. Це під силу лише Творцю! А ти просто мандрівник… І скажи спасибі, що Зона повернула тебе назад. А то міг би пропасти десь там у минулому…

Злість розбирала мене. Злість на самого себе й обставини, що виявилися сильнішими за мене.

— Велике спасибі! Тільки я не просив мене повертати… Не просив я в Зони нічого! Я йшов рятувати землю… А вона не хотіла цього, чи не так, брате?

— Саме так… Ні в кого ще не виходило змінити світ силою! А якщо й виходило, то ненадовго…

Я помовчав трохи. Пуста розмова! Зупинити ядерного джина не вдалося. І що залишається мені тепер?

— Так рвався у Зону… Так мріяв повернути все на круги своя… А доведеться повертатися додому ні з чим! Мабуть, я закінчений невдаха…

Тут Ігор не витримав і засміявся.

— Невдаху ніколи б не покохала Сана! Вона справжніх чоловіків відразу відчуває… Та вона і не глянула б у твій бік, якби ти був нікчемою!

Це мене зацікавило. І навіть дуже. Невже привиди ревнують?

— Справжнім чоловіком вона вважає лише тебе! І скільки разів мені про це казала, що я майже зненавидів тебе, брате… І відчував себе винуватим, адже… — на мить я спіткнувся в словах. — Адже спав із чужою коханою! — завершив важко.

І глянув Ігорю в очі. Неможливо ділити кохану жінку з іншим чоловіком! Який, можливо, кращий за тебе й більше заслуговує на кохання…

— Якщо спав разом, значить вона не чужа тобі… Значить, знайшла в тобі те, чого не було в мені… Іншого чомусь не вибрала!

У його голосі переливалася якась незрозуміла туга. І пульсувала тиха печаль. Мабуть за тим, чого вже не повернути.

— Я тому й залишився тут, у Зоні… Залишився, бо втрачав Сану! Бо вмирало кохання… І я вирішив піти раніше, щоб не бачити його агонію…

— Як же так? Сана тільки про тебе й говорила! Завжди ставила за приклад… Єдиний, коханий і справжній. У мене вуха в’янули — кожного дня слухати, який ти чудовий хлопець! Та, зрештою, це набридає… Я вже сам думав іти геть від Сани. Маєш рацію — краще не чекати нового болю й попрощатися завчасно…

Розмова наша набирала несподіваних обертів. Коли двоє чоловіків не можуть поділити жінку, це вже трагедія й комедія в одному флаконі. А може, плюнути на все й розпочати життя спочатку? В іншому вимірі й з іншою жінкою?

Не обманюй себе! Зона вже не відпустить тебе зі своїх хмільних обіймів. І, можливо, загубить тут. А може, й порятує від самого себе.

— Ти — дурень! Сана всі очі виплакала, чекаючи тебе… Була зі мною тілом, а душею з тобою. І не заспокоїлася, поки не побачила тебе живого… — здається, Ігор розсердився не на жарт.

— А де ж вона сама? Чого не зустрічає героя паралельних світів? Квітами й обіймами? — розізлився раптом і я.