Глава 5. Ніч Апокаліпсису

Переграти історію заново — і врятувати Україну від радіоактивних обіймів ядерного джина. Так просто!

І так неймовірно складно. Але я будь-що дістанусь до центрального залу керування Чорнобильської атомної.

…Величезна кімната заставлена різноманітними приладами. Ще печерні комп’ютери, що називалися тоді електронно-обчислювальними машинами, гуділи натужно, а через усю стіну залу тягнулася гігантська панель керування реактором четвертого енергоблоку.

Середнього зросту чоловік років за п’ятдесят у білому захисному костюмі й такого ж кольору шапочці здивовано глянув на мене.

— Ви хто такий? І як сюди потрапили? — його очі враз панічно розширилися, вгледівши мій військовий плямистий комбінезон і закинутий за плече автомат.

— Спокійно! — на докладні пояснення та довгу церемонію світського знайомства не було часу. — Я Артем Нікітін, спецагент служби безпеки. Справа термінова! Питання життя і смерті мільйонів людей… Ви Анатолій Дятлов — заступник головного інженера станції?

— Так, — розгублено підтвердив чоловік. — Але я нічого не розумію! Хто вас пропустив на режимний об’єкт? І чому ви озброєні? Я негайно зателефоную до особіста…

— Стули пельку й слухай мене уважно, — перебив я людину в білому, від якої (не більше й не менше!) цієї ночі залежала доля України, а можливо й усього людства. — За кілька годин ти розпочнеш експеримент з реактором. І він вийде з-під контролю. І ти, друже, бігатимеш навколо оцих допотопних компів і не знатимеш, що робити…

У Дятлова посіріло обличчя. Він інстинктивно, начебто захищався від майбутньої трагедії, вхопив мене за руку.

— Брешеш! — рівний ніс його затремтів, а губи стинулися в тоненьку нитку.

— Так воно й буде! І реактор вибухне, як триста Хіросім… Від радіації загинуть люди, а з Припяті евакуюють сорок п’ять тисяч мешканців, — безжально бив я Дятлова важкими словами. — І тут виникне страшна Чорнобильська зона! Якщо ми з тобою не промовчимо й не переломимо хід подій… Якщо у нас достане мужності припинити цей експеримент. Інакше… Тебе ж самого зроблять крайнім і засадять за грати! І через девять років ти помреш у муках — від променевої хвороби. І навіть західні німці не врятують тебе…

— Не може бути! — у розпачі Дятлов кинувся до пульту і натиснув якусь кнопку. — Ти божевільний… Або шпигун. Тебе треба негайно заарештувати!

До центрального залу заскочив високий чоловік у чорному костюмі. Зауваживши мою плямисту постать і короткоствольний «калашников» за правим плечем, особіст блискавично вихопив свій табельний «макаров».

— Ти хто такий? — раптом закричав він. — Кидай зброю, а руки за голову! Швидше!

Я уважно глянув на блискучий пістолет, готовий продірявити мене дев’ятиміліметровими кулями, і повільно простягнув чекісту автомат. Мовляв, бери сам, друже. Той, видно, справді розгубився, бо зробив крок назустріч. Ліва рука його потяглася до мого «калаша».

Ну, ось тепер привіт! Крок уперед, удар коліном у пах — і особіст, зойкнувши розпачливо, наче прощався зі своїм чоловічим достоїнством назавжди, гепнувся на чисто вимиту підлогу залу.

— Я піду… Але я повернуся! А ти подумай… І не слухай наказів із Кремля! Інакше занапастиш всю Україну. І проклянуть тебе люди… — обернувся я до Дятлова.

І повільно попрямував до виходу. А за мною вже набирав оберти таємний експеримент, що завершиться ядерною катастрофою…

Біль рвав мене на шматки. Краяв душу. І хотілося вити вовком.

Я нічого не зміг! Мені не повірили. І не повірять ніколи, скільки я б не стукав кулаком по цих залізобетонних головах чинуш, які бояться відповідальності, як чорт ладану. Та я повинен хоч би в останню мить зупинити це безумство.

Їх було дванадцять — чорних апостолів Апокаліпсису. В ту буремну й доленосну для всієї України ніч на чергування за пульт керування четвертим енергоблоком Чорнобильської атомної станції заступили дванадцять співробітників. Вони були сповнені рішучості провести запланований високим московським начальством експеримент.

Я дивився на ці спокійні обличчя й не йняв віри. Невже вони не відчувають небезпеки?

Лагідно блимали різнокольорові вогники на панелі керування, поки що не віщуючи непоправного лиха. Білими примарами снували по центральному залу працівники.

Начальник нічної зміни скомандував відключити турбіну. Напруженими поглядами чоловіки слідкували за стрілками приладів. Рівно гуділи монітори електронно-обчислювальних машин.

І раптом… Зловісний звук пронизав приміщення залу. Так наче важкий автомобіль почав гальмувати на повному ходу юзом. А потім загриміло! Центральний зал завібрував — і тут всі відчули потужний удар.

Я заскрипів зубами, ховаючись у закутку коридору. Другий удар, ще могутніший, здалося мені, розколов будівлю навпіл. Посипалася штукатурка, згасло світло.

— Потужність реактора набирає обертів! — розпачливо вигукнув оператор.

— Негайно глуши реактор! — закричав Дятлов. І хтось відразу натиснув кнопку швидкого опускання аварійних стержнів.

Пізно! Перший вибух реактора — тепловий — лише стряснув центральний зал. Та за кілька секунд вибухнуло кількасот кілограмів воднево-повітряної суміші. Над четвертим енергоблоком шугнуло у піднебесся півкілометрове світло-фіолетове полум’я. Затремтіли бетонні балки. Вибухова хвиля увірвалася до приміщення, розметавши усіх.

При тьмяному аварійному освітленні я розгледів нажахані обличчя чергової зміни. Шокований персонал пульту керування розгублено мовчав. І хоча кнопку аварійного захисту втопили до самісінького кінця, та просвітління в умах прийшло разом із запізнілим каяттям — ядерний джин уже вирвався на волю!

Він легко зніс залізобетонне перекриття, 250-тонну навантажувальну машину та п’ятдесятитонний кран. Розжарені шматки ядерного палива розкидало по всій території станції. Спалахнула пожежа в машинному залі енергоблоку.

А за гігантськими язиками чудернацького полум’я з жахом і надією спостерігали розбуджені вибухом жителі Прип’яті, розташованої всього за два з половиною кілометри від атомної станції. Дивилися, ще не знаючи, що ця страшна ніч повністю змінить їхнє життя і наповнить його болем.