Глава 3. Найбільший секрет сталкера

Вона приманювала своїх. І нещадно знищувала чужаків. Хто йшов за межу заради пізнання й дитячої цікавості, завжди повертався живим. Зона прощала самовпевненість і нестримне бажання підняти завісу її таємниці, але жорстоко карала тих, хто вривався на її територію загарбником.

Останні гинули в незвіданих «чорних дірах», що несподівано виникали на шляху непрошених гостей.

Та навала сталкерів не вщухала. З кожним роком їх ставало все більше. І найзнаменитішою з них була несамовита Сана. А вона почувалася в Зоні як удома. І зізналася якось, що постійно чує тиху мелодію.

— Це музика Зони! Її або чуєш відразу, або ніколи… Вона і лякає, і зачаровує водночас. Коли я переходжу межу й чую цю дивну мелодію, то знаю, що зі мною все буде гаразд. Якщо ж Зона мовчить, то краще повернутися додому. І прийти в гості іншим разом. Інакше біда…

Тієї ночі, коли я вперше перетнув заборонений для інших «кордон» особистої території Сани й пізнавав її жадібно та ненаситно, жінка замурчала вдоволеною кішкою, — очманіла, як і я, втомлена й здивована, що хтось зміг (і насмілився!) ухекати її в ліжку.

— Лише один чоловік на світі умів мене приручати. Кожного разу, як уперше. Це був Ігор! — голос Сани урвався, та за мить задзвенів знову. — А тепер ось ти спромігся… Я вже й не сподівалася, що хтось наважиться на близькість! Самці обходять стороною — бояться…

— Я теж тебе боюсь, — запевнив я Сану. — Тільки бажання взяти тебе виявилося сильнішим за страх, солоденька ти моя… Не знаю, яка музика звучить у Зоні, але найкращу в цілому світі мелодію я відчув у твоїй душі. Звісно, трохи розбурхавши твоє звабне тіло, незрівнянна моя!

— Брехун ти, — чомусь зітхнула Сана. — Вмієш солодкими словами вмовити жінок. І користуєшся цим, безсоромнику… — і додала впевнено:

— Ти обов’язково почуєш музику Зони! Таких, як ти, вона любить. Тільки молись там частіше й проси її ніжно — і вона не відмовить. А занадто зухвалих і нахабних Зона губить… Щоб уціліти, треба стати її частинкою, зрозуміти її та прийняти серцем. Тоді й вона збереже тебе й проведе до мети безпечними стежками. Ось у чому найбільший секрет сталкера…

Погладивши жінку по вигнутій спинці й зупинившись надовго на пухленьких сідничках, я задумався над сказаним.

— Значить, Зона теж жінка і її потрібно усіляко вмовляти. Догоджати, просити, кланятися. Пестити, ніжити й цілувати. Так? Отож, я повинен звабити її, так само, як і тебе, Сано? Полюбити її до останку, до нестями, віддати їй душу й тіло. А вона, врешті-решт, посміється наді мною — і знищить, вигадавши якусь хитромудру пастку. Хіба можна вірити жінкам?

Сана хутко ухопила мене за чоловіче достоїнство, і я застогнав розпачливо.

— Ти не роздумуй багато. І не патякай зайвого… Приймай і жінок, і Зону такими, якими вони є. І все обійдеться, повір… — і зручно вмостилася на мені зверху.

І я знову забув про все на світі, провалившись у вир пристрасті…

Зона снилася мені по ночах. Та й не тільки мені! Вона розбурхувала уяву, манила незвіданим, змушувала любити себе й ненавидіти.

Та найбільше Зону ненавиділа влада. І підігрівала ці настрої у суспільстві. Аякже, там, за межею, існують свої закони, непідвладні нинішнім нуворишам. І Зона плювати хотіла на їхні мільярди й могутність. Перед незвіданою таємницею Чорнобиля олігархи й можновладці були сліпими котятками. І цю безпорадність вони ретельно приховували від усіх.

Прикривши четвертий енергоблок новим Саркофагом, уряд сподівався втихомирити розлючений мирний атом. І майже досяг свого.

Однак раптом Зона показала свій характер, по-жіночому норовливий і примхливий. Під час несподіваного землетрусу одночасно загинули всі вахтовики, які працювали в Зоні за контрактом. Послані до серця АЕС експедиції зникали в пастках, не позначених на картах.

І тоді уряд забив на сполох на увесь цивілізований світ. А президент панічно запросив допомоги в Європейського Союзу та Сполучених Штатів.

— Чорнобиль становить загрозу для всього людства! Нам потрібна негайна допомога, щоб виконати покладену історією місію — врятувати світ від розбурханого «атомного джина»… — патетично вигукнув глава держави на екстреному засіданні Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку.

Нажахані новим обличчям Зони, західні держави охоче давали Україні величезні транші — аби лише загородити Чорнобиль, захиститися від нього колючою проволокою, спецназом і смугою відчуження. Звідтоді доступ в Зону заборонили для всіх, крім дозволених відповідним міністерством наукових експедицій.

Втім, сталкери чихати хотіли на цю заборону й продовжували походи «за колючку». Тільки тепер їх розстрілювали на підступах, а тих, кому вдавалося прорватися за межу, «дбайливо» чекали на виході, загородивши лінію «Хаммерами» та бронетранспортерами.

— Плювати на них! — гаряче запротестувала моя Сана. І стисла в руці свій безвідмовний «узі». — Ми теж стрілятимемо… І запасемося гранатометами. Хай тоді спецназ начувається! Горітимуть і бронетранспортери, і танки… Зона — наша! І ми ходитимемо туди, коли забажаємо. Навіть якщо заплатимо за це життям…

І я просто не знав, що на це відповісти. Мабуть, я б не ризикнув прориватися кров’ю крізь броньовий заслон Зони. А невгамовна Сана легко це робила.

— Чого мені боятися? Я вже перевірена Зоною. Я для неї своя, а ви чужаки! — гордовито відповідала вона на закиди наляканих любителів пригод. — Ви не можете позбутися страху. А за межу треба йти очищеними від усього непотребу, прищепленого нам цивілізацією. Чистими потрібно йти!

А чиновникам із міністерства надзвичайних ситуацій дівчина неодноразово заявляла прямо:

— Вам не вдасться знищити Зону. Можливо, це кара за нашу загальну безвідповідальність перед матінкою-природою. Не можна її постійно ґвалтувати! І тут, за межею, ми шукаємо чудес. Отого дива, відібраного у людей державою... Лише тут починаєш по-справжньому вірити в Бога. Яким ви так часто прикриваєтеся, коли це вигідно… Сходіть туди самі — й відчуєте це! Заради цього відчуття, коли живеш і дихаєш на повну, варто жити. І вмерти теж…