Глава 1. Привид із минулого

Вона закричала від страху. Її відчайдушний крик ще не встиг розтанути у вологому ранковому тумані, а я вже блискавично розвернувся у той бік, звідки зненацька відчув подих небезпеки.

Мій короткоствольний «калаш» нюхнув повітря і завмер, націлившись у розмиту фігуру метрів за двадцять від нас.

— Тихенько, дівчинко моя… Все буде гаразд… Ти не бійся, адже я з тобою… — ці слова я вичавлював із себе мимоволі, заспокоюючи в першу чергу себе, а не Сану.

Кров пульсувала й рвалася назовні, а липкий страх на якусь мить паралізував мою волю й тіло. Скрипнувши зубами, я напружився — і розірвав кайдани страху, зробивши крок уперед.

Боже, як важко долати власний страх! Вичавлювати із себе раба й впевнено йти назустріч долі. Що ж, нарешті Зона помітила нас, незваних гостей, і вирішила трохи погратися з нами. Чи все-таки це смерть?

Ні, не хочу помирати! Кричало розпачливо моє тіло, стогнала злякана душа. Та вказівний палець плавно ліг на спусковий гачок автомата. Помирати — так із музикою!

Чоловіча фігура стояла непорушно, і це тривожило. За спиною схлипнула Сана. І раптом притислася до моєї спини.

— Це він! Це Ігор… Він живий! І прийшов, щоб покарати мене… І тебе теж… Нас нікуди не пустять! І не випустять… — і жінка заплакала, не в змозі опанувати себе від щойно пережитого жаху.

Мурашки, що шалено бігли по моїй спині, раптом зупинилися від здивування. Сана — знаменитий сталкер і жива легенда Зони, дівчина без комплексів і моральних забобон, яка легко змушувала коритися собі найкрутіших чоловіків — тепер тремтіла й плакала за моєю спиною, шукаючи захисту й зовсім забувши про свій безвідмовний «узі» зі страшними дев’ятиміліметровими розривними кулями.

Та чи міг я захистити її від минулого? Яке раптом ожило й стоїть у цю мить переді мною в образі колишнього коханого Сани. Так, я знав напевне, що Ігор загинув у Зоні кілька років тому. Невже він живий? То чому не повертався додому? До жінки, яка так чекала й кохала його…

Виходу не було. І порятунку теж. Я настільки був у цьому переконаний, що не став рятуватися втечею. Від привидів Саркофагу все одно не спасешся. І кулі калібру 5,45 мм не страшні химерам Чорнобиля. І що перед ними наша впертість і мужність, Сано?

Хоча тебе Ігор пожаліє. Кохав же він тебе у тому житті. І в цьому теж, мабуть, любить. Інакше знищив би нас давно. Чого він чекає?

Нічого. Просто перевіряє мене на міцність. Прийшов подивитися на того, хто насмілився спати з його коханою.

Так, може, я й винуватий перед тобою, брате! Ось тільки зворотної дороги у мене немає. Лише вперед — у підземелля Саркофагу. Туди, де ховається остання таємниця Зони…

Я повернув важку й неслухняну голову до жінки й легенько торкнувся губами її мокрої щічки.

— Ти почекай мене тут. Я скоро повернуся… — однак Сану не обманув мій упевнений голос. Вона ще тремтіла, неймовірно звабна навіть зараз — у путах мимовільному страху.

Повільно вперед. Крок за кроком. Туман закривав обличчя чоловіка, і лише важка фігура в захисному плямистому комбінезоні загрозливо й непохитно стояла на моєму шляху.

— Ще ніколи я не відбивав дівчину в привида, — невдало пожартував, обернувшись до Сани. — Тепер доведеться якось виправдовуватися… Може, він сьогодні в гарному настрої. І покаже нам пам’ятні місця Зони. Прогуляємося разом із ним, Сано?

Вона не відповіла, закривши обличчя руками. Самотній і безпорадний «узі» лежав у прим’ятій траві. Хоч би нам самим не лягти тут навіки…

Я зупинився за три кроки від Ігоря, перекинувши автомат у ліву руку, а праву підняв, вітаючи господаря Зони. Так, справжніми хазяями Чорнобиля вже давно стали фантоми. Загиблі сталкери, кращі з кращих, яких Зона перетворила на своїх вічних стражів.

— Привіт! Ми прийшли з миром. Якщо дозволиш, ми пройдемо до Саркофагу… Нам нічого не треба! Крім істини… І Сана перед тобою не винувата! Це я винен… А вона тебе не розлюбила і після смерті. Ти для неї найкращий. Я це знаю... Ось такі справи, брате! — приречено глянув в обличчя своєму супернику, боячись побачити жахливу маску й прочитати собі смертний вирок.

Однак на мене дивилися такі живі очі, що я злякався по-справжньому. Отже, Ігор не загинув, дочекався нас і тепер помститься за зраду. Якої не було!

Довге чорне його волосся вільно спадало на широку спину. Сірі звужені очі уважно вивчали мене. Крупний з горбинкою ніс, напружені губи — наче щось хоче сказати чи про щось попередити. Прямокутне обличчя, високий лоб. Кількаденна щетина трохи старила Ігоря. Так, це був він. Такий самий, як і на останніх фотографіях. Трохи вищий за мене й кремезніший.

Лише зброї я не побачив. Дужі його руки спокійно трималися за широкий шкіряний ремінь. І нападати чоловік явно не збирався.

— Я радий тебе бачити, друже, — навіть не моргнувши, збрехав я. І простягнув йому праву руку для привітання. — Ніколи ще я не був такий радий! Особливо зненацька зустрівши химерного чоловіка з минулого… Тим більше колишнього хлопця моєї дівчини. Тобто нашої, я хотів сказати… А вона така неймовірна, правда ж?

Він посміхнувся. І теж простягнув руку. І враз по моїй напруженій спині побігли мурашки холодним від жаху потоком. А раптом я потисну повітря, не відчувши тепла людської руки?

Я зібрав усю свою волю в кулак — і стиснув його долоню. Живу, теплу й сильну. Ну, слава Богу! Ніякий він не фантом і не привид. Нормальний мужик. Тільки ось погляд якийсь не такий. Занадто впевнений і навіть трохи сумний.

— Я повинен дійти до підземелля! Чуєш, брате? Пройти темними тунелями до паралельних світів… І змінити минуле! І майбутнє теж… Я дійду, чуєш? І розберусь там, звідки все починалося… І не буде ночі Апокаліпсису! І ніхто не загине від радіації… І ти теж залишишся живим! І будеш разом із Саною…