Розділ 30

Світ не врятували.

Це було перше речення, яке Сайла написала.

Подивилась.

Не закреслила.

Друга Сайла стояла за плечем.

— Сміливо.

— Правдиво.

— Залежить від того, що називати порятунком.

Перша зітхнула.

— Не починай.

Друга сіла.

— Тоді продовжуй.

Сайла написала:

СВІТ НЕ ВРЯТУВАЛИ.

Пауза.

ВІН ПРОДОВЖИВ ІСНУВАТИ.

І це,

можливо,

було чесніше.

Минуло двадцять три дні після Падіння Другого.

Або двадцять чотири.

У Сар-Ені рахували інакше.

Ніхто більше не сперечався через один день.

Не після всього.

Межі не заспокоїлись.

Просто перестали ламатись одночасно.

Деякі давні істоти відійшли від спільного голосу.

Деякі лишились у ньому.

Деякі говорили то окремо,

то разом.

Одна погодилась повернути частину старого імені.

Лише частину,

яка допомагала пам’ятати попередній день.

Коли архів відкрили,

фрагмент металу поклали перед нею.

Не всередину.

Не «на місце».

Сайла запитала:

— Ти все ще хочеш?

Відповідь:

ТАК.

— Повністю?

НІ.

— Цей фрагмент?

ТАК.

— Що він означає для тебе?

Довго.

«ПАМ’ЯТАЙ, ЩО ТИ БУЛО ВЧОРА».

— І більше нічого?

Я ХОЧУ, ЩОБ БІЛЬШЕ НІЧОГО.

Сайла:

— Ми не можемо гарантувати.

ЗНАЮ.

Віддали.

Світ не вибухнув.

Істота наступного ранку пам’ятала себе.

Через два дні теж.

На третій сказала:

Я НЕ ХОЧУ БІЛЬШЕ ЦЬОГО ФРАГМЕНТА.

Архів забрав.

Без покарання.

Без «але ти просило».

Істота забула частину попереднього дня.

Не всю.

Сказала:

МЕНІ ШКОДА.

Пауза.

АЛЕ ЦЕ БУВ МІЙ ЕКСПЕРИМЕНТ.

Сайла записала.

Не як успіх.

Не як провал.

Як досвід.

Н-1 так і не повернуло старого імені.

Камінь перестав бути постійно холодним.

Іноді нагрівався на сонці.

Істоті це подобалось.

Одного дня написало:

Я ХОЧУ ПОБАЧИТИ ЛІТО.

Міра:

— Ти ж бачило.

Я БУЛО ХОЛОДОМ.

Пауза.

НЕ ЗНАЮ, ЧИ ЦЕ РАХУЄТЬСЯ ЯК «БАЧИЛО».

Літо ще не настало.

Ніхто не обіцяв,

що воно доживе.

Але камінь лишили біля вікна.

Не в храмі.

Не на вівтарі.

На підвіконні.

Мара попросила море.

Справжнє.

Не чорне.

Проблема:

вона досі була пов’язана з колодязем.

Не фізично?

Знову це слово.

Вони не знали, чи можна вивести.

Мара:

Я ХОЧУ СПРОБУВАТИ.

Міра:

— Це може тебе змінити.

Я ЗНАЮ.

— Можеш втратити частину пам’яті.

Я ЗНАЮ.

— Можеш померти.

Довга тиша.

МАРА ПОМЕРЛА ВЖЕ.

Пауза.

Я НЕ ЗНАЮ, ЧИ МОЖУ ЩЕ РАЗ.

Міра:

— Я теж.

Не поїхали одразу.

Почали з малого.

Винесли відро води з колодязя.

Мара відчула.

Потім миску.

Потім мокру тканину.

Через тиждень крапля води,

взята за милю від колодязя,

відповіла:

Я ТУТ.

Мара засміялась.

Дитячим голосом.

Потім іншим.

Море було далеко.

Але дорога вже існувала.

Ніхто не назвав це звільненням.

Ще ні.

Орсель не помер.

Люди виїжджали.

Повертались.

Не повертались.

Місто ненавиділо останніх.

Чесно.

На західній брамі одного дня написало:

Я НЕ ХОЧУ БУТИ МІСТОМ, ЯКЕ ЛЮДИ ЛЮБЛЯТЬ ЛИШЕ ЗДАЛЕКУ.

Сайла:

— Тоді яким?

ТАКИМ, КУДИ МОЖНА ПОВЕРНУТИСЯ.

— Це не гарантує, що повернуться.

ЗНАЮ.

Пауза.

НЕНАВИДЖУ.

— Теж можна.

НЕ КАЖИ.

Орсель учився.

Повільно.

Сар-Ен став проблемою для картографів.

Його неможливо було нанести один раз.

В деякі дні місто починалось за три милі від монастиря.

В інші —

за півтори.

Одна вулиця існувала тільки для людей,

які вже були нею раніше.

Ренар запропонував:

— Не малюйте межу.

Картограф:

— А що?

— Напрям.

— Це не карта.

— Тоді придумайте іншу.

Картограф його ненавидів.

Через місяць зробив першу карту,

на якій частина доріг була записана словами:

«МОЖЕ БУТИ ТУТ, ЯКЩО ВУЛИЦЯ СЬОГОДНІ ВВАЖАЄ ВАС ТИМ САМИМ МАНДРІВНИКОМ».

Ренар:

— Жахливо.

Картограф:

— Ви самі просили.

— Тому й жахливо.

Престол Сар-Ена став стільцем.

Переважно.

Одного разу чоловік сів

і відчув себе королем.

Встав одразу.

Престол написав на підлокітнику:

ВИБАЧ.

Чоловік:

— Це було випадково?

ЗВИЧКА.

— Ще раз так зробиш — спалю.

СПРАВЕДЛИВО.

Ренар, який почув:

— Не вчи його це слово.

Сам Ренар лишився в Сар-Ені.

Не назавжди.

Він відмовлявся від цього слова.

Люди все одно приходили до нього з рішеннями.

— Я не суддя.

— Але ви знаєте закони.

— Частину.

— Ви були королем.

— Саме тому це поганий аргумент.

Іноді допомагав.

Іноді казав:

— Не знаю.

Іноді:

— Це не моє рішення.

Раз на тиждень люди все одно збирались біля його дому,

щоб спитати.

Каель кам’яний:

— Ти створюєш новий двір.

Ренар зблід.

Наступного дня змінив житло.

Каель:

— Це не вирішить.

— Знаю.

— Люди знайдуть.

— Знаю.

— Ти не можеш втекти від того, що тебе слухають.