Розділ 28

Усі двері відчинилися.

Ні.

Це неправда.

Сайла закреслила речення ще до того, як чорнило висохло.

Не всі.

Не двері.

І не відчинилися.

Це було саме те формулювання, яке стара система використала б, щоб зробити незрозуміле зручним.

Вона почала знову.

ПРОТЯГОМ ОСТАННІХ ДВОХ ДІБ У РІЗНИХ МІСЦЯХ СПОСТЕРІГАЮТЬСЯ НЕПОВ’ЯЗАНІ — АБО НЕ ДОВЕДЕНО, ЩО ПОВ’ЯЗАНІ — ЗМІНИ МЕЖ.

Подивилась.

Закреслила НЕПОВ’ЯЗАНІ.

Написала:

РІЗНІ.

Краще.

Друга Сайла сиділа навпроти.

Перед нею лежали листи.

Багато.

Не рахувати?

Можна.

Це просто листи.

Але після всього пережитого навіть рахування іноді здавалося непристойним.

— Північ?

— Три випадки.

— Схід?

— Якщо вважати Сар-Ен одним місцем — п’ять.

— Не вважай.

— Тоді не знаю.

Перша Сайла зітхнула.

— Столиця?

— Сімнадцять повідомлень.

Пауза.

— Ні.

Вісімнадцять.

— Що?

Друга простягнула останній лист.

На ньому не було адреси.

Не було імені.

Лише:

У МОЄМУ ДОМІ ДВЕРІ В КОМОРУ СКАЗАЛИ, ЩО НЕ ХОЧУТЬ БІЛЬШЕ ВЕСТИ В КОМОРУ.

Пауза.

Нижче:

Я ЇМ СКАЗАВ, ЩО ЦЕ НЕ МОЖНА, БО ТАМ КАРТОПЛЯ.

Ще:

ВОНИ НЕ ПОГОДИЛИСЯ.

Сайла закрила очі.

— Це жарт?

— Далі.

ТЕПЕР ВОНИ ВЕДУТЬ У КОМОРУ МОГО СУСІДА.

Пауза.

ВІН ТЕЖ НЕ РАДИЙ.

Перша Сайла:

— Добре.

Зупинилась.

Друга підняла брову.

— Для роботи.

Вони читали далі.

У селі на заході жінка прокинулась і побачила двері у власне дитинство.

Не метафорично.

За ними була кухня будинку, який згорів двадцять років тому.

Мати стояла спиною.

Жива.

Молода.

Жінка не зайшла.

Не через правило.

Сказала:

— Я хочу пам’ятати, але не хочу повернутися.

Двері зачинились.

Вранці лишилась стіна.

У гірському монастирі двері до молитовної кімнати перестали відкриватися для людей, які приходили просити прощення за те, чого не шкодували.

Не карали.

Просто не відкривали.

Коли один чернець чесно сказав:

— Я не шкодую, але хочу зрозуміти, чому завдав болю,

двері відчинились.

Сайла написала:

НЕ РОБИТИ З ЦЬОГО МОРАЛЬНОГО ТЕСТУ.

Друга:

— Уже роблять.

— Звісно.

В іншому місці двері взагалі перестали реагувати на людей.

Вели з кухні в коридор.

Як завжди.

Мешканці були розчаровані.

— Чому це в звіті? — запитала перша.

Друга:

— Бо господар написав, що «на тлі загальної ситуації звичайність підозріла».

Перша Сайла:

— Я ненавиджу людей.

— Не роби з цього функцію.

Найгірші випадки не мали дверей узагалі.

У двох братів почали розходитись спільні спогади.

Не забуватися.

Саме розходитись.

Один пам’ятав, що батько бив обох.

Другий —

що тільки його.

Обидва спогади мали шрами.

Фізичні.

На різних тілах.

У породіллі біль перейшов чоловікові.

Повністю.

На кілька хвилин.

Вона відпочила.

Він кричав.

Потім обоє сказали, що не хочуть повторювати.

Межа повернулась.

У старого кладовища одна могила почала пам’ятати не того покійника.

Сім’я сказала:

— Це не наш.

Могила відповіла:

ЗНАЮ.

Пауза.

АЛЕ Я ЙОГО ПАМ’ЯТАЮ.

Не переселяли.

Поки.

У Сар-Ені дві вулиці вирішили не мати спільного перехрестя.

Просто.

Людина йшла однією —

і не могла повернути на іншу.

Не стіна.

Не заборона.

Напрям перестав існувати.

Ренар написав:

МИ НЕ ЗМУШУЄМО ЇХ З’ЄДНАТИСЯ. ПОБУДУВАЛИ ОБХІД.

Підпис:

РЕНАР.

Не:

король.

Каель небесний перечитав.

— Він справді використовує ім’я.

Лея:

— Воно йому подобається?

— Ні.

— Тоді чому?

Каель подумав.

— Може саме тому.

Лея посадила другий персик.

Не тому, що перший проріс.

Не проріс.

Ще.

Івен знайшов її біля мосту.

— Ти створюєш культ персиків?

— Ні.

— Добре.

Пауза.

— Бо Ратен сказав, що якщо вони почнуть говорити, він закриє пекарню.

Лея:

— Чому?

— Він не хоче, щоб тісто вимагало прав.

— Тісто й так має права.

— Не кажи йому.

Вона закопувала кісточку.

Івен сів.

— Ти чуєш?

— Що?

— Двері.

Лея подивилась на міст.

На будинки.

На річку.

— Ні.

— Я теж.

Пауза.

Івен:

— Мені здається, я мав би бути кориснішим.

Лея:

— Чому?

— Бо все, від чого я відмовився, тепер розвалюється.

Ось.

Вона перестала копати.

— Ти думаєш, якби став Сторожем, цього б не було?

— Не знаю.

— Хочеш зараз?

Довго.

— Ні.

— Тоді?

Івен дивився на воду.

— Мені соромно, що ні.

Лея:

— Чому?

— Бо люди вмирають.

Рет.

Інші.

Другі впали.

Межі рухаються.

А я...

Він показав на пекарню.

— Я печу булки.

Лея:

— Люди їдять.

— Так.

— Це не нічого.

Івен:

— Не роби з хліба мораль.

— Не буду.

Пауза.

Лея:

— Можеш допомагати, коли хочеш.

І пекти, коли хочеш.

— Це звучить надто легко.

— Ні.

Пауза.

— Легко було б сказати, що в тебе є одна правильна роль.

Івен усміхнувся.

— Ненавиджу, коли ти права.

— Не кажи.

На півночі Бран ішов за Вогнем.

Не метафорично.

Вогонь лишав сліди.

Білі?

Ні.

Це було б зручно.

Де він проходив,

місця починали краще знати,

чим не є.