Розділ 25

Другі двері протрималися до обіду.

Це було більше,

ніж вони обіцяли.

Саме тому ніхто не мав права сердитись.

Король усе одно сердився.

Не на них.

На час.

На себе.

На людей, які не встигали.

На світ, який не робив паузу,

поки вони вчилися бути моральнішими.

— Ще раз.

Сказав він.

Перед ним стояли дванадцять людей.

Не Сторожів.

Не кандидатів.

Не жертв.

Людей.

Кам’яний Каель.

Темноока дитина.

Безіменний кандидат.

Тіра.

Троє солдатів.

Два архівісти.

Жінка з кухні на ім’я Рена.

Старий каменяр.

І хлопець, який доглядав коней.

Чому вони?

Бо погодились.

І тому що кожен був у таборі,

коли Друге вперше показало,

що саме тримає окремо.

Перед ними лежали дві карти.

Одна —

табір таким, яким був сьогодні.

Друга —

іншим.

На другій:

намет короля стояв на три кроки лівіше.

Криниця — там, де зараз була стайня.

Дорога йшла не на південь, а на схід.

Один склад існував.

Іншого ніколи не будували.

У другому таборі були ті самі люди.

Можливо.

Але не всі в тих самих місцях.

І не всі з тими самими спогадами.

Король:

— Ми не будемо намагатися визначити, яка версія правильна.

Архівіст:

— А якщо одна виникла тільки через двері?

— Неважливо.

Кам’яний Каель:

— Для виживання — точно.

Король:

— Наше завдання — не дати двом станам примусово стати одним.

Рена:

— Як?

Тиша.

Король:

— Не знаю.

Раніше він би сказав більше.

Навіть якщо не знав.

Тепер просто.

Не знає.

Темноока дитина:

— Учора Друге показало, що робить.

Не стіну.

Не замок.

Воно постійно пам’ятає:

цей стан — не той.

Каменяр:

— То ми маємо пам’ятати замість нього?

— Можливо частково.

— Як?

Безіменний кандидат:

— Почнемо не з великих речей.

Він показав на чашку біля себе.

— Ця чашка стоїть тут.

Рена:

— Так.

— У другій версії?

Тіра:

— На столі біля кухні.

Кандидат:

— Не будемо пересувати її.

Не будемо казати, де вона «повинна» бути.

Просто пам’ятаємо обидва факти.

Солдат:

— Одночасно?

— Так.

— Це ж суперечить.

Темноока дитина:

— Саме.

Король:

— Можливо, Друге не усувало суперечність.

Воно дозволяло їй існувати без взаємного знищення.

Кам’яний Каель:

— Тобто нам треба не виправити світ.

Пауза.

— А витримати, що він неправильний двома способами.

Кандидат:

— Приблизно.

Рена:

— Жахливий план.

Король:

— Найкращий із тих, яких нема.

Другі двері стояли за двадцять кроків.

Тихі.

Поверхня тремтіла.

На них:

Я ЧУЮ.

Темноока дитина підійшла.

— Ти ще хочеш лишатися сьогодні?

Довго.

Я НЕ ЗНАЮ.

Ось.

Король не просив.

Дитина:

— Хочеш, щоб ми продовжували вчитись?

ТАК.

— Навіть якщо ти перестанеш тримати?

Пауза.

ОСОБЛИВО.

Кандидат видихнув.

— Тоді починаємо.

Перші десять хвилин нічого не сталося.

Поганий знак?

Ні.

Просто.

Люди ходили табором.

Позначали не місця,

а відмінності.

Рена:

— У мене в цій версії три казани.

Тіра:

— В іншій два.

Архівіст:

— Тут у мене зламане перо.

Пауза.

— Там пам’ятаю ціле.

Каменяр:

— У цій версії я кульгаю на праву.

Пауза.

— В іншій...

Він зблід.

— На ліву.

Король:

— Не виправляй.

— Я не можу кульгати на дві!

Темноока дитина:

— Не зараз тілом.

Пауза.

— Просто пам’ятай, що інший стан теж був.

Каменяр:

— А якщо тіло вирішить?

Ніхто.

На дверях:

Я РОБИЛО САМЕ ЦЕ.

Король повернувся.

— Що?

НЕ ДАВАЛО ТІЛУ ВИРІШИТИ, ЩО ІНША ФОРМА — ПОМИЛКА.

Ось.

Каель:

— Тобто ти не тримало дві форми фізично окремо.

НЕ ТІЛЬКИ.

— Ти тримало їх правом існувати.

Довго.

БЛИЖЧЕ.

Король закрив очі.

Звісно.

Система знову була не механізмом.

Вона була свідченням.

Примусовим.

Постійним.

Але свідченням.

Король:

— Тоді ми можемо...

Зупинився.

Не «можемо».

— Можливо, можемо допомогти.

Другі двері:

МОЖЛИВО.

Темноока дитина:

— Ти вже говориш як ми.

НЕ ОБРАЖАЙ.

Кандидат засміявся.

О 12:17?

Ні.

Не точний час.

Коли сонце стало майже над центральним наметом,

Другі двері попросили:

ВІДІЙДІТЬ.

Усі відійшли.

Одразу.

Король:

— Ти хочеш перестати?

Я ВЖЕ.

Тиша.

Нічого не вибухнуло.

Саме це було страшно.

Двері лишились.

Форма.

Камінь.

Рама.

Але король раптом побачив,

що крізь них немає нічого.

Не темрява.

Не стіна.

Просто за дверима була та сама місцевість,

що й перед ними.

Каель:

— Вони...

Темноока дитина:

— Уже не двері.

На поверхні з’явилось останнє:

Я НЕ ТРИМАЮ.

Пауза.

Ще:

НЕ ПОВЕРТАЙТЕ МЕНЕ СИЛОЮ.

Король:

— Не будемо.

Камінь:

ТИ НЕ МОЖЕШ ОБІЦЯТИ ЗА ВСІХ.

Тиша.

Король кивнув.

— Я не буду.

Пауза.

— Я не поверну.

ЦЕ ТВОЄ.

І напис зник.

Двері впали?

Ні.

Вони залишились стояти.

Порожня кам’яна рама.

Ніякої функції.