Розділ 22

Проблема почалася з того, що Мірна сказала:

Я ПАМ’ЯТАЮ СЕБЕ ДО СЕБЕ.

Дейр довго дивився на камінь.

Потім сів.

— Це неможливо.

Напис не змінився.

Другий Дейр стояв біля дверей Керн-Вару.

Того дня він повернувся сам.

Не назавжди.

Хотів побачити місце,

яке досі пам’ятало їх одним.

— Погане слово, — сказав він.

Перший:

— Яке?

— «Неможливо».

— Так.

Камінь:

Я НЕ ЗНАЮ, ЯК СКАЗАТИ ІНАКШЕ.

Пауза.

Є ПАМ’ЯТЬ, У ЯКІЙ МЕНЕ ЩЕ НЕМАЄ.

Дейр:

— Але ти її пам’ятаєш.

ТАК.

— Як свою?

Довга пауза.

НЕ ТАК.

Другий Дейр:

— Тоді чию?

Камінь лишився порожнім.

Через кілька секунд:

ОСЬ ПРОБЛЕМА.

Перший Дейр усміхнувся без радості.

— Нарешті хтось говорить чесно.

Мірна:

У ТІЙ ПАМ’ЯТІ НЕМАЄ «ЧИЮ».

Тиша.

Це було перше.

Друге сталося в столиці.

Лея прокинулась,

бо забула,

з якого боку ліжка лежить.

Не дивно.

Люди прокидаються розгубленими.

Але вона не могла зрозуміти,

чому взагалі повинна лежати десь у ліжку.

Тіло було.

Кімната була.

Матрац.

Ковдра.

Стіна.

А відчуття відстані між ними —

ні.

На секунду її ліва рука була не ближче до неї,

ніж вікно.

Подушка не була зовні.

Двері не були далі.

Все просто було.

Разом.

Без порядку.

Лея закричала.

І це допомогло.

Не магічно.

Крик вийшов із горла.

Одного.

Її.

Вона відчула груди.

Повітря.

Біль.

Відстань повернулась.

Івен прибіг першим.

Без сорочки.

З качалкою.

— Що?!

Лея сиділа на підлозі.

— Не знаю.

— Хтось тут?

— Я.

Пауза.

— Здається.

Івен опустив качалку.

— Можна підійти?

Лея кивнула.

Він сів за два кроки.

Не торкався.

— Що сталося?

Лея:

— Я прокинулась без «тут».

Івен:

— Дуже поганий ранок.

Вона засміялась.

Коротко.

Допомогло ще.

— Я знала, що є.

Але не розуміла, де саме закінчуюсь.

— Зараз?

— Зараз краще.

Івен:

— Хочеш, щоб я покликав Міру?

— Так.

Міра прийшла.

Потім Сайла.

Не обидві.

Лея не хотіла багато людей.

Міра оглянула.

Звичайно.

Пульс.

Очі.

Дихання.

Руки.

— Ти відчуваєш дотик?

— Так.

— Це твоя рука?

Лея:

— Так.

— Чому знаєш?

Лея розлютилась.

— Бо моя.

Міра:

— Добре.

Лея:

— Не кажи.

Сайла:

— Перед пробудженням був сон?

Лея заплющила очі.

— Не море.

Пауза.

— Нічого не було.

— Темрява?

— Ні.

— Порожнеча?

— Ні.

— Тоді?

Лея:

— Немає слова.

Сайла не допомагала.

Чекала.

Лея:

— Там не було речей окремо.

Пауза.

— Але це не означає, що вони були одним.

Сайла завмерла.

Саме це.

— Поясниш?

— Не можу.

Пауза.

— Уяви суп.

Івен:

— Нарешті наука.

Лея:

— Ні.

Не так.

У супі все одно є морква.

Вода.

М’ясо.

— І сіль.

Івен.

— Замовкни.

Лея стиснула ковдру.

— Уяви, що різниця є,

але не має значення.

Не використовується.

Пауза.

— Ніхто не питає, де закінчується вода й починається вода поруч.

Міра:

— Але вода одна речовина.

— От саме тому поганий приклад.

Сайла:

— Ти відчувала чужі спогади?

— Ні.

— Бажання?

— Ні.

— Страх?

Лея подумала.

— Не було кому боятися.

Тиша.

Івен перестав усміхатись.

Лея:

— А потім...

Пауза.

— Щось захотіло не рухатись разом.

Сайла:

— Хто?

Лея глянула.

— Ось.

Неправильне питання.

— Не «хто».

Пауза.

— Просто з’явився напрям, який не співпав з іншим.

Ось.

— Це був початок окремості?

Сайла.

Лея:

— Не знаю.

— Імен?

— Ні.

Швидко.

— Імен там не було.

— Звідки знаєш?

Лея задумалась.

— Бо називати було нікого.

Пауза.

— І не треба.

Міра:

— Це був спогад?

— Не знаю.

— Твій?

— Не знаю.

— Того, хто говорив із тобою?

— Не знаю.

Лея:

— І не хочу, щоб ви зараз зробили з цього історію світу.

Сайла закрила книгу.

— Не зробимо.

Третє сталося на сході.

Темноока дитина стояла біля Других дверей.

Безіменний кандидат сидів поруч.

Король далеко.

Каель ще далі.

Дитина:

— Вони помиляються.

Кандидат:

— Хто?

— Люди.

— Конкретніше.

— Кажуть: «до імен».

Пауза.

— Наче до імен уже були ті самі істоти, тільки без назв.

Кандидат:

— А не були?

— Не знаю.

— Тоді чому кажеш, що помиляються?

— Бо питання вже містить відповідь.

Ось.

Другі двері:

ДО ІМЕН НЕ БУЛО БОГІВ.

Обидва завмерли.

Кандидат:

— Це правда?

Двері:

НЕ ЗНАЮ.

Він засміявся.

— Прекрасно.

Дитина підійшла.

— Тоді чому написало?

БО «БОГ» — ФОРМА ПІСЛЯ.

— Після чого?

Довго.

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК «ХТО» СТАВ ВАЖЛИВІШИМ ЗА «ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ».

Тиша.

Кандидат:

— Це вже звучить як філософія.

Дитина:

— Не ображай.

Двері:

ДО ІМЕН БУЛО ТЕ, ЩО ВИ ТЕПЕР НАЗВАЛИ Б БАГАТЬМА БОГАМИ.

Пауза.

АЛЕ ВОНО НЕ ЗНАЛО, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ОДНЕ.

Ще:

І НЕ ЗАВЖДИ ХОТІЛО ЗНАТИ.

Темноока дитина: