Розділ 19

Дейр вийшов уранці.

Без грому.

Без розірваного неба.

Без коріння, що пробило стіни столиці.

Просто чоловік стояв біля західної брами.

Босий.

У старому темному плащі.

З кров’ю на правій долоні.

Вартовий його не впізнав.

Це врятувало кілька життів.

Можливо.

— Стій.

Дейр зупинився.

— Стою.

— Ім’я?

Пауза.

Дейр усміхнувся.

Дуже втомлено.

— Погано почали.

Вартовий зблід.

Не тому, що впізнав.

Бо останні місяці навчили:

людина, яка не хоче називати ім’я біля брами, —

це не обов’язково злочинець.

Але майже завжди робить день довшим.

— Тоді...

Вартовий ковтнув.

— Чого хочеш зараз?

Дейр глянув.

Справжня усмішка.

— От тепер краще.

Пауза.

— Води.

Ще.

— І щоб ти не кликав багато людей одночасно.

— Чому?

Дейр подивився на місто за стіною.

— Бо я не знаю, що саме прокинеться в мені, коли вони почнуть мене впізнавати.

Тиша.

Вартовий:

— Це загроза?

— Попередження.

— Від тебе?

Дейр подумав.

— Так.

Пауза.

— Наскільки я зараз можу це слово використовувати.

Вартовий не відкрив браму.

Правильно.

Покликав командира.

Командир покликав Міру.

Міра —

Сайлу.

Сайла —

Аліну.

Аліна, коли почула,

не побігла.

Це було найважче.

Вона стояла в кімнаті.

Руки на столі.

Сайла:

— Він чекає.

Аліна:

— Я знаю.

— Ти хочеш піти?

— Так.

Швидко.

Потім:

— Ні.

Пауза.

— Так.

Сайла:

— Можемо піти без тебе.

Аліна засміялась.

Один раз.

— І я все одно піду через п’ять хвилин сама.

— Так.

Аліна:

— Він сказав ім’я?

— Ні.

— Добре.

— Не кажи.

Вона закрила очі.

Колись найбільше хотіла:

побачити його.

Почути.

Згадати обличчя.

Повернути.

Тепер Дейр сам попереджав:

якщо повернуся повністю — не впускай мене до міста.

І ще:

не відчиняй, коли я постукаю.

Він не постукав.

Прийшов до брами.

Різниця.

Може.

— Хто його бачив?

— Троє вартових.

— Впізнали?

— Ні.

— Після опису?

Сайла:

— Ми не давали.

Правильно.

Аліна:

— Міра?

— Уже там.

— Лея?

— Не знає.

Пауза.

— Поки.

Аліна вдягнула плащ.

— Не ховайте від неї довго.

— Не будемо.

Біля брами Дейр сидів на камені.

Йому дали воду.

Чашка була порожня.

Він тримав її в руках.

Ніби забув повернути.

Міра стояла за кілька кроків.

Не торкалась.

Дивилась.

— Серце?

Сайла.

— Не перевіряла.

— Чому?

— Він не дозволив поки.

Добре.

Дейр почув кроки.

Підняв голову.

Побачив Аліну.

І...

нічого не сталося.

На секунду.

Потім Аліна забула,

як дихати.

Обличчя.

Те саме?

Ні.

Старше.

Худіше.

Очі глибші.

Шрам біля скроні, якого вона не пам’ятала.

Але рот.

Спосіб трохи нахиляти голову.

Ліва брова.

Брат.

Тіло сказало раніше за пам’ять.

Коліна підкосились.

Вона не впала.

Дейр теж не рухався.

Очі мокрі.

— Привіт.

Аліна закрила рот рукою.

Голос.

Не коріння.

Не стіна.

Не сон.

— Не кажи моє ім’я.

Перше, що вона сказала.

Дейр кивнув.

— Не скажу.

Вона підійшла на один крок.

Зупинилась.

— Ти?

Погане питання.

Дейр усміхнувся.

— Можливо.

Аліна:

— Мудак.

— О.

Пауза.

— Це допомагає.

Сайла тихо:

— Що?

Дейр:

— Вона сказала те, чого я не очікував.

Пауза.

— Стало легше.

Аліна:

— Ти чекав, що я скажу?

Дейр не відповів одразу.

— «Дейр».

Холод.

— Чому?

— Бо щось у мені дуже хотіло почути.

Тиша.

Міра:

— Ти?

Дейр:

— Теж.

Пауза.

— Ось проблема.

Він поставив чашку.

Повільно.

— Я вийшов.

Аліна дивилась на босі ноги.

Кров.

Пил.

— Як?

— Керн-Вар дозволив.

— Двері?

— Не знаю, чи «дозволив» правильне слово.

Пауза.

— Вони перестали потребувати мене в тому самому місці.

Сайла:

— Мірна?

— Жива.

— Другий ти?

Дейр завмер.

Добре.

— Там.

— Лишився?

— Так.

— За власним бажанням?

Дейр:

— Він сказав так.

Пауза.

— Я вирішив повірити настільки, щоб піти.

Аліна:

— Чому сьогодні?

Дейр подивився.

— Бо вчора я хотів.

— А не пішов?

— Ні.

— Чому?

— Не був упевнений, чи це моє бажання.

— А сьогодні?

Дейр:

— Теж не впевнений.

Ось.

— Тоді чому?

Він усміхнувся.

— Бо зрозумів, що якщо чекатиму абсолютної впевненості, то ніколи не зроблю жодного кроку.

Пауза.

— Люди так не живуть.

Міра:

— А ти людина?

Тиша.

Не жорстоко.

Клінічно.

Важливо.

Дейр:

— Частково.

— Сьогодні?

— Так.

Аліна стиснула щелепу.

— Я ненавиджу це слово.

Дейр:

— Я теж.

— Тоді не використовуй.

— А яке?

— Не знаю.

Він кивнув.

— Краще.

Міра:

— Можна оглянути?

Дейр подивився на неї.

— Тут?

— Можемо за брамаю.

— Ні.

Швидко.

Всі завмерли.

Дейр:

— Не в місто.

Пауза.

— Поки.

Аліна:

— Через попередження.

— Так.

— Ти думаєш, що небезпечний.

Дейр:

— Я знаю, що можу бути.

— Як?

Він підняв праву руку.

Кров на долоні.

Розгорнув.

Посередині —