Розділ 18

Дитина вибрала ім’я через персик.

Не через пророцтво.

Не через старий архів.

Не через місто.

Не через богів.

Через персик.

Вона сиділа на сходах пекарні Івена.

Їла.

Сік стікав по пальцях.

Івен місив тісто всередині.

Ратен кричав:

— НЕ ДИВИСЬ НА НЕЇ, ДИВИСЬ НА ТІСТО!

— Я не дивлюсь!

— ТИ ЩОЙНО ПІВ ХВИЛИНИ ДИВИВСЯ У ВІКНО!

— Я думаю!

— ДУМАЙ РУКАМИ!

Дитина засміялась.

Персик був м’який.

Надто стиглий.

Саме тому хороший.

Колись вона пам’ятала сотні років міста.

Пам’ятала вулиці, яких не було.

Могла говорити про будинки до їхнього будівництва.

Про людей до народження.

Про можливості, які ніколи не стали подіями.

Тепер більшість зникла.

Не повністю.

Іноді вона прокидалась і знала,

де під площею лежить камінь, якого ніхто не торкався дев’ятсот років.

Іноді дивилась на незнайому стару жінку

і пам’ятала три її можливі дитинства.

Але це більше не було постійно.

Сьогодні вона знала інше.

Персик пухнастий зовні.

Їй це не подобається.

Всередині подобається.

Вона завжди спершу витирає шкірку рукавом.

Не тому, що так робить архів.

Просто.

Івен вийшов.

Руки в борошні.

— Ти знову сидиш на сходах.

— Так.

— Це заважає клієнтам.

— Ніхто не скаржився.

— Я скаржусь.

— Ти не клієнт.

Івен подумав.

— Справедливо.

Сів поруч.

— Даси?

Вона подивилась на останній шматок персика.

— Ні.

— Жахлива людина.

— Не знаємо.

— Жахлива особа.

— Краще.

Івен витер руки об штани.

Ратен із пекарні:

— Я БАЧИВ!

— Що?

— ШТАНИ!

Івен:

— Вони мої!

Ратен:

— ПОКИ ПРАЦЮЄШ ТУТ — НІ!

Дитина сміялась довше, ніж треба.

Їй подобалось.

Не зміст.

Сам звук.

Вона почала помічати, що сміється по-різному.

З Івеном —

голосно.

З Аліною —

тихіше.

З Сайлою —

часто носом, бо намагається не сміятись.

З Мірою майже не сміється.

Не тому, що не любить.

Просто Міра дивиться так, ніби завжди чує ще одну кімнату за тією, в якій стоїть.

Івен:

— Ти щось вирішила.

Вона перестала сміятись.

— Звідки?

— Бо ти вже десять хвилин тримаєш кісточку.

Дитина глянула.

Справді.

Персик давно з’їдений.

У пальцях кісточка.

— І?

— Коли нервуєш, ти крутиш щось у руках.

— Звідки знаєш?

— Дивлюсь.

Пауза.

— Не як архів.

Просто очима.

Вона подивилась на кісточку.

— Я думаю про ім’я.

Івен не відповів одразу.

Добре.

— Сьогодні?

— Можливо.

— Хочеш говорити?

— Можливо.

— Дуже конкретно.

— Вчуся в Сайли.

Вони сиділи.

Повз ішли люди.

Дві версії столиці вже менше дивували.

Хтось зверху спускався в нижній район через стару арку.

Хтось сперечався, чи ринок належить «небесній» чи «кам’яній» стороні.

Продавці вирішили, що належить тому, хто платить за місце.

Практично.

Івен:

— У тебе є варіанти?

— Так.

— Скажеш?

— Ні.

— Чому?

— Якщо скажу, ти почнеш обличчям показувати, яке подобається.

Івен:

— Я вмію не показувати.

Вона дивилась.

— Ні.

— Справедливо.

Пауза.

— А як зрозумієш?

— Не знаю.

— Магія?

Вона скривилась.

— Не хочу.

— Чому?

— Бо тоді ім’я знову буде функцією.

Пауза.

— «Правильне ім’я, яке реагує на мою сутність».

Ні.

Івен:

— Тоді як?

Вона подивилась на кісточку.

— Хочу, щоб мені просто сподобалось.

Ось.

Івен усміхнувся.

— Це дуже слабка причина.

— Саме тому подобається.

Вони мовчали.

Потім дитина:

— Ти шкодуєш про Івена?

Він подумав.

— Іноді.

— Чому?

— Бо тепер коли хтось кричить «Івен», я повертаюсь.

— Це погано?

— Коли Ратен — майже завжди.

Зсередини:

— Я ЧУЮ!

Дитина засміялась.

Івен:

— Але ні.

Не шкодую.

Поки.

— А якщо перестане подобатись?

— Може зміню.

— Люди так роблять?

— Рідко.

— Чому?

— Бо іншим незручно.

Дитина:

— Жахлива причина.

— Так.

Пауза.

Івен:

— Ще тому, що ім’я обростає речами.

Людьми.

Спогадами.

Помилками.

— Ти хочеш сказати, що воно стає важким?

— Може.

— Як крадене яйце.

Івен:

— Що?

— Нічого.

Інша дитина.

Темноока.

Не плутати.

Капітальна дитина глянула на свою сіро-блакитну стрічку.

Вона лежала в кишені.

Не на руці.

Вчора носила.

Сьогодні не хотіла.

І не перестала бути собою.

Це досі здавалося важливим.

— Я піду.

Івен:

— Куди?

— Не знаю.

— Добре.

Пауза.

— Не кажи.

Вона встала.

Кісточку персика поклала на край сходів.

Потім повернулась.

Забрала.

Івен:

— Навіщо?

— Хочу посадити.

— У столиці?

— Так.

— Тут поганий ґрунт.

— Знаю.

— Може не вирости.

— Знаю.

— Тоді?

Вона глянула.

— Саме.

Першою вона пішла до Сайли.

Не до архіву.

Сайла була в суді.

Слухала суперечку двох чоловіків щодо одного будинку, який існував у двох версіях міста.

Обидва мали документи.

Обидва платили податок.

Обидва прожили там по двадцять років.

І обидва мали одну й ту саму спальню,

яка після Падіння вела у різні коридори.

Дитина сиділа в кінці зали.

Чекала.

Сайла помітила.

Не покликала.

Добре.

Суд вирішив не встановлювати «справжнього власника».

Поділили використання кімнати за днями.

Обидва були незадоволені.

Отже компроміс.