Розділ 17

Король сказав правду випадково.

Принаймні так він потім стверджував.

Каель не повірив.

Але це теж нічого не доводило.

Вони снідали.

Кам’яний Каель.

Король.

Безіменний кандидат.

Темноока дитина.

Звичайна каша.

Дуже поганий чай.

Король налив собі другу чашку.

Дитина дивилась.

— Ти справді це любиш?

Король:

— Ні.

— Тоді чому п’єш?

— Звик.

— Це дурна причина.

Каель:

— Нарешті хтось сказав.

Король усміхнувся.

Потім:

— Моя мати робила ще гірший.

Тиша.

Каель повільно підняв голову.

Король теж зрозумів.

Вчора він не пам’ятав навіть її імені.

Лише запах рук.

Схований хліб.

Кілька уламків.

— Ти згадав?

Король завмер.

— Чай.

— Що саме?

— Вона клала...

Пауза.

— Ялівець.

Ні.

Король насупився.

— Може не вона.

Темноока дитина:

— Не завершуй.

— Я знаю.

Король поставив чашку.

Руки тремтіли.

— Є місце.

Каель:

— Яке?

— В архіві.

Пауза.

— Я його не відкривав після монастиря.

Безіменний кандидат:

— Чому?

Король не відповів одразу.

Погано.

— Бо там є записи про матерів?

Темноока дитина.

Король глянув.

— Частково.

— Дітей?

— Частково.

— До імен?

Король мовчав.

Ось.

Каель:

— Батьку.

— Так.

— Що ти приховав?

Король дивився на чай.

Нарешті:

— Не одну річ.

Каель засміявся без радості.

— Звісно.

Король:

— Я показав вам карту.

Проєкти.

Сторожів.

Вузли.

Перші експерименти з назвами.

Другі двері.

Монастир.

— І?

— Не показав архів, на якому все це було побудовано.

Тиша.

Каель:

— Ти казав, що старі записи фрагментарні.

— Так.

— Це брехня?

— Частково.

— Гарне слово.

Король:

— Більшість справді фрагментарна.

Але є один корпус.

Ціліший.

— Де?

— Під східним монастирем.

Не там, де я відкрив двері.

Глибше.

Безіменний кандидат засміявся.

— Ви навіть під монастирем мали ще одне «глибше».

— Так.

— Неймовірна людина.

Каель:

— Чому мовчав?

Король подивився на нього.

— Бо якби тексти були правдивими...

Пауза.

— Я не мав морального права робити майже нічого з того, що зробив.

Тиша.

Каель встав.

Не вдарив.

Цього разу.

Гірше.

Просто відійшов.

— Ти знав.

Король:

— Не знав.

— Ти знав достатньо, щоб сховати.

— Так.

Каель повернувся.

— Це і є «знав».

Король не сперечався.

Добре.

Не кажи.

Темноока дитина відсунула кашу.

— Я не хочу йти.

Всі глянули.

— До архіву?

— Так.

— Чому?

— Він мене пам’ятає.

Тиша.

Король:

— Ти там була?

Вона:

— Знову.

— Вибач.

Пауза.

— Що саме відчуваєш?

Дитина закрила очі.

— Наче кімната знає, якою я була,

коли ще не вміла знати себе окремо.

Холод.

Безіменний кандидат:

— І не хочеш це бачити.

— Не сьогодні.

— Тоді не йдеш.

Король:

— Так.

Дитина глянула на нього.

Наче перевіряла.

Не наказ?

Ні.

Він просто прийняв.

Каель:

— А ми?

Король:

— Я піду.

— Сам?

— Якщо хочеш.

— Це не відповідь.

Король:

— Я хочу, щоб ти був.

Тиша.

Каель:

— Чому?

— Бо це стосується тебе.

— Як сина?

Король:

— Ні.

Пауза.

— Як людини, якій я багато років брехав про природу загрози.

Ось.

Пішли четверо.

Король.

Кам’яний Каель.

Безіменний кандидат.

І Тіра.

Та сама жінка, що знала дорогу там, де дороги переставали бути дорогами.

Чому вона?

Практично.

Східні монастирські стежки змінювались після відкриття.

Темноока дитина лишилась у таборі.

Перед відходом сказала Каелю:

— Якщо там буде слово, яке здасться тобі знайомішим за власне ім’я...

Пауза.

— Не повторюй.

Каель:

— Це правило?

— Ні.

— Чому тоді?

— Я боюся.

Ось.

— Добре.

Вона:

— Не кажи.

— Сьогодні можна.

Монастир стояв за день дороги.

Старий.

Покинутий.

Не зруйнований.

Гірше.

Ніби всі просто вийшли вчора.

Посуд.

Лави.

Книги.

Пил.

Але жодного тіла.

Каель:

— Куди вони поділись?

Король:

— Не знаю.

— І ти працював тут?

— Так.

— Скільки?

Король зупинився.

— Не впевнений.

Тіра:

— Погано.

— Дуже.

У центральному храмі під вівтарем була кам’яна плита.

Король не відкривав.

Пішов далі.

До кухні.

Там —

старий колодязь.

Сухий.

Каель:

— Архів під колодязем.

— Так.

— Звісно.

Не вниз.

Король натиснув камінь збоку.

Стіна за піччю відійшла.

Сходи.

Безіменний кандидат:

— Ви всі колись були патологічно нездатні будувати звичайні двері?

Король:

— Ймовірно.

Сходи вели довго.

Потім стали горизонтальними.

Тіра зупинилась.

— Тут дорога бреше.

Каель:

— Як?

— Сходи закінчились.

А ноги думають, що ми ще йдемо вниз.

Король:

— Не дивіться назад.

Каель:

— Старе правило?

— Ні.

Пауза.

— Я одного разу подивився і побачив себе молодшим на сім сходинок.

— Що сталося?

— Він теж подивився.

— І?

— Не знаю.

Пауза.

— Ми обидва відвернулись.

Каель:

— І ти вирішив повернутись сюди.

— Так.

— Ідіот.

— Так.

Коридор закінчився круглою кімнатою.