Розділ 16

Міра почула дитину під час сніданку.

Не дивно.

У лікарні завжди були діти.

Плач.

Кашель.

Сміх.

Біганина в коридорі, хоча бігати заборонено.

Але цей голос ішов не з лікарні.

І сказав:

Я ПОМЕРЛА ДЕВ’ЯНОСТО ТРИ РОКИ ТОМУ.

Міра перестала жувати.

Другий голос?

Ні.

Той самий.

Дівчинка.

Років сім.

Може вісім.

АЛЕ Я ПАМ’ЯТАЮ, ЯК МЕНІ БУЛО ДЕВ’ЯТЬ.

Тиша.

Міра поклала ложку.

Лерен навпроти:

— Знову?

Вона кивнула.

— Смерть?

— Не знаю.

— Майбутня?

— Точно ні.

Голос:

МАМА КАЗАЛА, ЩО Я ПОГАНО ЧИЩУ РИБУ.

Пауза.

ВОНА БРЕХАЛА.

Ще:

Я ЧИСТИЛА КРАЩЕ ЗА БРАТА.

Міра закрила очі.

Не слухати?

Не виходило.

— Що каже?

Лерен.

— Побутове.

— Це погано?

— Дуже.

Бо мертві зазвичай говорили про смерть.

Про момент.

Про місце.

Про межу.

Цей голос згадував рибу.

Я НЕНАВИДІЛА СИНЮ СУКНЮ.

МЕНІ КАЗАЛИ, ЩО ВОНА ГАРНА.

ВОНИ НІЧОГО НЕ РОЗУМІЛИ.

Міра:

— Де ти?

Неправильне питання?

Може.

Голос відповів.

БІЛЯ КОЛОДЯЗЯ.

Пауза.

НЕ ТОГО, ЯКИЙ ВИ ПОБУДУВАЛИ ПОТІМ.

Холод.

— Якого міста?

Тиша.

НЕ МІСТА.

Ще:

СЕЛА.

— Назва?

Довго.

Я НЕ ПАМ’ЯТАЮ.

Пауза.

АЛЕ ВОНО ПАМ’ЯТАЄ МЕНЕ.

Міра відкрила очі.

— Сайлу.

Лерен:

— Яку?

Міра:

— Будь-яку.

Через годину в лікарняній кімнаті сиділи:

Міра.

Одна Сайла.

Аліна.

Івен.

Чому Івен?

Він приніс хліб.

І не пішов, коли почув.

Дитина з-під площі стояла біля вікна.

Не сідала.

— Це не вона.

Сказала.

Сайла:

— Хто?

— Дитина.

— Звідки знаєш?

— Не знаю.

Пауза.

— Але те, що говорить, більше за спогад.

Міра:

— Воно говорить її голосом.

— Може це її голос.

— Але не вона?

Дитина:

— Я не сказала.

Правильно.

Сайла:

— Що маємо?

Міра повторила.

Дослівно наскільки могла.

Риба.

Сукня.

Мама.

Брат.

Колодязь.

Село.

Дев’яносто три роки.

Сайла:

— Якщо дата смерті точна...

— Не знаю.

— Так.

Вона пішла в архів.

Повернулась через дві години.

З трьома книгами.

— Є село.

— Назва?

— Торн.

Аліна:

— Знаю.

— Ні.

Пауза.

— Ти знаєш сучасний Торн.

Це інше.

Старий Торн стояв на північному сході.

Зник після повені.

Міра:

— Дев’яносто три роки?

Сайла:

— Повінь — дев’яносто два.

Пауза.

— Але за рік до того померла дитина.

Тиша.

Сайла відкрила запис.

МАРА ЕЛЬТ. ВІСІМ РОКІВ.

Причина:

лихоманка.

Мати —

Сена Ельт.

Брат —

Дорен.

Батько —

невідомо.

Аліна:

— Сукня?

Сайла:

— Не в книзі смертей.

Івен:

— На щастя.

Сайла витягла інший документ.

Шкільний список?

Ні.

Лист матері до сестри.

Збережений випадково в родинному архіві.

МАРА ЗНОВУ РОЗІРВАЛА СИНЮ СУКНЮ. КАЖЕ, ЩО НЕНАВИДИТЬ ЇЇ, БО В НІЙ ВОНА СХОЖА НА ЧОРНИЦЮ.

Тиша.

Івен:

— Це вже гірше.

Ще лист:

ДОРЕН НЕ ВМІЄ ЧИСТИТИ РИБУ, ХОЧА ВДАЄ. МАРА СМІЄТЬСЯ З НЬОГО Й РОБИТЬ КРАЩЕ.

Міра зблідла.

Сайла:

— Документи справжні настільки, наскільки ми зараз можемо встановити.

— Голос міг мати доступ.

Аліна.

— Так.

— Через пам’ять мертвих.

Міра.

— Може.

Дитина з-під площі:

— Або це не доступ.

— А?

Вона дивилась на лист.

— Може пам’ять не була чужою для нього.

Тиша.

Івен:

— Ти можеш не говорити загадками?

— Ні.

Вони вирішили їхати.

Не тому, що голос наказав.

Він не наказував.

Навпаки.

Коли Міра сказала:

— Ми можемо приїхати?

Голос відповів:

Я НЕ ЗНАЮ, ЧИ Я ХОЧУ ВАС БАЧИТИ.

Добре.

Міра:

— Тоді не їдемо?

Пауза.

Я ХОЧУ, ЩОБ ВИ ПОБАЧИЛИ КОЛОДЯЗЬ.

Ось.

Не себе.

Місце.

— Чому?

БО Я ПАМ’ЯТАЮ, ЯК БОЯЛАСЯ ЙОГО.

Пауза.

АЛЕ НЕ ПАМ’ЯТАЮ ЧОМУ.

Старий Торн був далеко від основної дороги.

Не на сучасних картах.

Сайла знайшла координати?

Не слово.

Орієнтири.

Річка.

Глиняний пагорб.

Старий кам’яний міст.

Їхали невеликим складом:

Міра.

Сайла.

Аліна.

Івен.

Дитина з-під площі.

Два охоронці.

Не експедиція.

Не «до бога».

Просто перевірка місця.

На другий день знайшли міст.

Розбитий.

Річка змінила русло.

На третій —

залишки Торна.

Кілька фундаментів.

Каміння.

Старий фруктовий сад.

Дерева дикі.

Будинків нема.

І колодязь.

Не той, що був у центрі.

Цей стояв далеко.

За селом.

На пагорбі.

Сухий.

Обкладений темним каменем.

Міра зупинилась.

Голос:

Я ВПАЛА СЮДИ.

Тиша.

Сайла:

— Але запис каже лихоманка.

Міра повторила.

Голос:

НІ.

Пауза.

Я ПАДАЛА.

Інше.

Аліна:

— Може сон.

Міра:

— Або пам’ять іншого.

Дитина з-під площі підійшла на кілька кроків.

— Там щось не внизу.

Івен:

— А де?

— Не знаю.