Розділ 12

Орен

Орена знайшов пес.

Не людина.

Не коріння.

Не Сторож.

Звичайний рудий пес із білою плямою на морді.

Він жив біля західної брами столиці, спав під возами й ненавидів усіх коней однаково.

Вранці пес почав гавкати на кущі.

Вартовий кинув у нього шматком хліба.

Пес з’їв.

І продовжив гавкати.

— Що там?

Пес не відповів.

Добре.

Вартовий підійшов.

У кущах лежав чоловік.

На спині.

Очі відкриті.

Шкіра сіра.

По лівій руці йшли тонкі темні тріщини.

З них стирчали сухі корінці.

Вартовий відступив.

— Коріння.

Чоловік повільно повернув голову.

— Так.

Голос сухий.

Живий.

Можливо.

— Не рухайся.

Чоловік:

— Не планував.

Пауза.

— Можна води?

Вартовий не знав, що робити.

Правильно.

Покликав Міру.

Коли Міра прийшла, чоловік уже сидів.

Пес лежав поруч.

Ніби знав його давно.

Може.

Міра зупинилась.

Впізнала.

Не одразу обличчям.

Поглядом.

— Орен.

Чоловік заплющив очі.

Довго.

— Так.

Пауза.

— Схоже.

Міра:

— Ти пам’ятаєш мене?

— Так.

— Звідки?

Орен усміхнувся.

Слабо.

— Погане питання.

Міра:

— Правильно.

Пауза.

— Чого хочеш зараз?

Орен подивився на воду в її руках.

— Пити.

Добре.

Вона дала чашку.

Не торкалась його пальців.

Не через огиду.

Через коріння.

Орен пив повільно.

Вода стікала по підборіддю.

Частина потрапила на тріщину на шиї.

Там щось ворухнулось.

Не глибоко.

Наче маленький корінь відчув вологу.

Вартовий:

— Це...

Міра:

— Не.

Він замовк.

— Болить?

— Не так, як мало б.

— Температура?

— Не знаю.

— Можна оглянути?

Орен подумав.

— Так.

Міра торкнулась зап’ястка.

Пульс.

Є.

Повільний.

Тепло?

Шкіра прохолодна.

Не мертва.

— Серце б’ється.

Орен:

— Я радий.

— Не кажи.

Він усміхнувся.

— О.

Пауза.

— Ви всі так тепер?

— На жаль.

Вона дивилась.

Обличчя Орена не змінилось сильно.

Але шкіра біля скронь мала тонкі прожилки.

Не судини.

Деревні волокна.

Одне око людське.

Друге теж.

Може.

— Коли повернувся?

— Сьогодні.

— Звідки?

— З лісу.

— Якого?

Орен глянув.

— Мороклісу.

Не повне ім’я людини.

Можна.

Вартовий перехрестився.

Орен:

— Я теж колись так робив.

Пауза.

— Не знаю, чи це мій спогад.

Тиша.

Міра:

— Ти знаєш, хто ти?

Орен довго дивився.

Потім:

— Ні.

Пауза.

— Але знаю, ким не хочу бути.

Ось.

Його перенесли не до лікарні.

Орен сам попросив.

— Не хочу багато людей.

— Чому?

— Бо деякі частини мене реагують на страх.

Міра завмерла.

— Як?

— Вчаться.

Тиша.

Вона вибрала старий склад біля західної стіни.

Порожній.

Вікно.

Стіл.

Два стільці.

Нічого символічного.

Добре.

Сайла прийшла першою.

Не обидві.

Орен побачив її.

— Ти.

— Так.

— Одна?

— Сьогодні.

— Добре.

Пауза.

— Не кажи.

Сайла сіла.

Не відкрила книгу одразу.

— Ти пам’ятаєш, що пішов?

Орен:

— Так.

— Чому?

— Хотів дізнатись, що залишиться від мене без людини, чиїм іменем мене зробили.

— Дізнався?

Орен дивився у вікно.

— Ні.

Пауза.

— Але стало більше питань.

— Ти досі Орен?

Він:

— Сьогодні так.

— Чому?

— Бо я це ім’я вже вибирав.

Пауза.

— І зараз не хочу відмовлятися тільки тому, що дізнався про нього більше.

Сайла:

— Більше?

Орен торкнувся грудей.

— Людина, яку звали Орен, померла до експедиції.

— Так.

— Я це знав.

— Так.

— Але ліс пам’ятав його не лише через вас.

Пауза.

— Через себе.

Холод.

Сайла:

— Морокліс пам’ятав оригінального Орена?

— Частково.

— Як?

— Він помер біля межі.

Пауза.

— Коріння було поруч.

Кров.

Страх.

Останні думки.

Не все.

Не душа.

Я не знаю цього слова.

Міра:

— І з цього зробили тебе.

— З частини.

— А решта?

Орен усміхнувся.

— Ось.

Двері складу відчинились.

Аліна.

Вона зупинилась.

Орен теж.

Довго дивились.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

— Ти мене пам’ятаєш?

— Так.

Пауза.

— Але не всюди однаково.

Аліна:

— Це вже звично.

Вона сіла.

— Чому повернувся?

Орен подивився на неї.

— Бо ліс перестав мене тримати.

Тиша.

Міра:

— Відпустив?

— Не знаю.

— Вигнав?

— Не знаю.

— Ти сам вирішив?

— Так.

Ось.

— Що змінилось?

Орен:

— Я перестав чути його як одне.

Тиша.

Сайла:

— Морокліс розділяється?

— Не так.

Пауза.

— Він завжди був багатьма речами.

Дерева.

Коріння.

Мірна.

Те, що пам’ятає.

Те, що повторює.

Те, що вчиться.

Пауза.

— Але раніше все це відчувалось як одна звичка.

Тепер ні.

Аліна:

— Через море?

Орен глянув.

— Ти теж бачила?

— Ні.

— Добре.

Всі:

— Не кажи.

Орен усміхнувся.

— Я бачив не море.

— Що?

— Ліс без дерев.

Тиша.

Сайла:

— Поясни.

Орен заплющив очі.

— Уві сні?

Не знаю.

Я стояв там, де мав бути Морокліс.

Але не було стовбурів.

Не було землі.

Тільки коріння в темряві.

Вони не були з’єднані.

Кожен шматок рухався сам.